Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Мечислав та Остап, озброївшись схованими під куртками-вітрівками пістолетами, вийшли з машин і зачаїлися за відчиненими передніми дверцятами. Денові з Гусиком було наказано лягти на підлогу й принишкнути, як мишам під віником. Дощ раптом ущух. Обоє дверей мікроавтобуса також відчинилися й звідти горохом висипався з десяток чоловіків у камуфляжі без будь-яких розпізнавальних знаків. Утворивши півколо, вони у цілковитій мовчанці почали наближатися до характерників. З боку в’їзду почулися звуки двигунів і на майданчику раптом опинився чорний «Хаммер» із вимкнутими фарами. З його маленьких бічних віконець хтось викинув кілька бляшанок, й усе навкруги швидко затягло білим димом, крізь який годі було щось побачити.

Не гаючи часу, Іван вклав Кобзу у два целофанові пакети, і наказав Олегові й Гордієві, пригинаючись, рушати за ним. Щойно Олег вислизнув із «Хонди», як у голові знову завовтузився Порадник, намагаючись повернути його у той бік, де стояв «Мерседес». Довелося Іванові з Гордієм взяти його за обидві руки і вести угору стежиною поміж валунами. На майданчику, накритому щільною димовою завісою, панувала цілковита тиша — якщо не брати до уваги гарчання двигуна «Хаммера».

Старші характерники добре орієнтувалися у плетиві стежок поміж валунами пагорба, тому швидко доправили Олега до коридору святилища. Як тільки вони там опинилися, парубок відчув, що Порадник припинив спроби опору і намагається сховатися якомога глибше у його свідомості.

Протиснувшись крізь вузький лаз, вони потрапили до печери Чаклуна. Іван наказав Олегові лягти на довгий плаский камінь, сам склав долоні так, немов збирався зачерпнути води — і над його руками здійнялося зеленкувато-помаранчеве полум’я. Невідомо звідки узявся сильний теплий та сухий протяг. Олег відчував дивну легкість у тілі. Йому здавалося, що події останніх кількох днів — не більше ніж сон, який ось-ось має минути. Та ні — не минав.

Іван дістав Кобзу і торкнув її струни. У печері забриніла висока нота. Звук ніби омив усе Олегове тіло. З наступним дотиком характерника до струни парубкові здалося, що він піднімається над собою. Він бачив себе лежачого на камені з розплющеними очима і водночас відчував, що невагомо завис у повітрі обличчям до себе ж. У печері лунала музика. Її хвилі колихалися довкруж, б’ючи у стіни, помальовані зображеннями людей, тварин та якимись візерунками. Музика проходила крізь Олегове тіло, виривалася вузьким лазом у коридор і повільно, мов густа патока, лилася на поверхню, стікаючи на ще схований під димовою завісою майданчик.

Здійнявся вітерець. Внутрішнім зором Олег бачив, як розвіявся дим. Мечислав, оцінивши напрямок вітру, одну за одною кинув дві гранати із сльозогінним газом у напрямку нападників, які так і застигли півколом, блокуючи джипи характерників. Та у цьому не було потреби: щойно звуки Кобзи досягли паркувального майданчика, як Мстислав речитативом почав промовляти якісь слова. Зачувши їх, нападники похапцем кинулися до свого мікроавтобуса, той зірвався з місця і стрімголов помчав трасою на Запоріжжя. За ним «Мерседес», а тоді й «Хаммер».

Олег розумів, що він спить. Він не помітив, коли повернувся у своє тіло, і тепер насолоджувався сном. Йому так само снилися звуки Кобзи, до якої додалися голоси характерників. До них долучився і третій голос. Такого тембру Олегові ніколи не доводилося чути — низький соковитий бас, немов тло, відтінив баритони Івана та Гордія. Пісня перейшла у речитатив, а тоді у розмову. Слів Олег розібрати не міг, але бачив, що третій учасник бесіди був струнким смаглявим парубком у довгій білій сорочці, підперезаній барвистим поясом. Парубок легко торкався струн Кобзи, акомпануючи розмові. По її закінченні повернув інструмент Іванові, Гордієві ж передав якийсь предмет, схожий на пляшечку для парфумів із синього скла. Тоді, звернувши погляд до Олега, мовив:

— Тепер на тебе ляже обов’язок повернути скарб народів Кам’яної могили.

Олег прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він так само лежав у напівтемній печері Чаклуна. Тіло зовсім не стомилося від кількагодинного лежання на твердому камені, навпаки, — відчувалася легкість та бадьорість. Над ним стояв Мстислав:

— Прокидайся, козаче, снідати час. Бачу, почуваєшся ти цілком добре, ходімо.

На майданчику біля святилища нічого не нагадувало про учорашню сутичку. Вранішнє сонце освітлювало підніжжя пагорба. Прямо на капоті козаки розклали нехитрий сніданок: сир, хліб із маслом, шинку та паперові стаканчики із кавою.

— Хто ж це намагався напасти на нас? — запитав, Олег у Івана.

— От зараз ми над цим і міркуємо, — зітхнув характерник. — Остап каже, начебто бачив у дверях мікроавтобуса Йосипа Бланка, власною персоною.

— Я певен, що то був Йося, — озвався Остап. — Я ж його не раз зблизька бачив — як-не-як, а майже півроку був його водієм. Щоправда, він якось швидко схуд, але його писок я ні з чиїм не сплутаю.

— Отже, як ми вчора і припускали, нас вистежив Тед Россман, — зробив висновок Гордій. — Цікаво, яким чином?

— Гадаю, йому допомагає Порадник у мені, — сказав Олег. — Інколи я відчуваю… — парубок на мить затнувся, — відчував, що він намагається із кимось, крім мене, говорити…

— Я тієї ж думки, — погодився Іван.

— Ось де тепер твій Порадник, — Гордій дістав із кишені бачену Олегом уві сні синю пляшечку. — Це стародавнє індійське сапфірове вмістилище для злих духів. Воно виявилося цілком придатним і для новітніх синтетичних програм-заклинань. Тепер, Олеже, тобою вже ніхто не зможе керувати.

— Тобі повернули найбільший скарб людини — свободу власної волі, — сказав Іван. — Тепер ти можеш повернутися до свого попереднього життя.

— До речі, а ти чим займаєшся, де працюєш? — запитав Мечислав.

— Коли маєш таку машину, — Мстислав злегка вдарив по капоту «Хонди», де були розкладені наїдки, — то добрі гроші заробляєш. Чи, може, тобі її батьки подарували?

— Не набридайте чоловікові запитаннями! — Іван удав, що сердиться. — Дайте до тями прийти