Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

— Ймовірно… Не знаю…

— Будь обережний, Мікаелю!

Через два дні я їхав мостом, що сполучав місто з островами на півночі, схожим на математичну синусоїду з бетону і сталі над тихою гладінню води. Жовте осіннє сонце висіло низько над горизонтом, набурмосена Карі сиділа поруч на пасажирському сидінні.

— Не розумію, чому я не можу повернутися додому, Мікаелю.

— Я хочу спершу впевнитися, що нам нічого не загрожує.

— А ти в курсі, що я вже повнолітня?

— Гм…

— То чому ти вирішив, що можеш відвезти мене до тата з мамою, ніби я мале дитя? Чи я вже не маю права голосу?

Що я міг на це відповісти? Тому промовчав. Ми їхали, не розмовляючи, проминали маленькі поселення, покинуті хутори, проїжджали мостами, аж урешті звернули з асфальтованої дороги й почали спинатися звивистим путівцем догори пагорбом, доки дісталися хутора, де жили батьки Карі.

Коли я зібрався від'їжджати, Карі вийшла за мною на подвір'я і поцілувала. Надворі вже запала ніч, однак небо було зоряне. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом у зворотному напрямку, раптом, не знати й чому, я відчув себе осиротілим, ніби залишився сам на всьому білому світі.

У поштовій скриньці лежали три квитанції і ще один білий конверт без адреси й поштової марки. Цього разу до конверта вклали фото жінки; вона лежала на животі, а волосся розсипалося хвилями на траві. Вона була мертва. Ані натяку на кров чи рани, проте щось у її тотальній непорушності й неприродно викручених кінцівках безпомильно свідчило, що жінка мертва.

Мені неважко було зрозуміти сенс послання. Гаряча, розпечена хвиля захлиснула мене по вінця.

Наступного вечора, перед тим як стемніло, я одягнув теплі підштаники, вовняну футболку під светр і теплу куртку-парку. Поклав у маленьку торбину термос з кавою, кілька канапок і плитку шоколаду. У льоху знайшов залізну трубу, десь сорок сантиметрів завдовжки. Намотав на один її кінець два рулони чорної клейкої стрічки, якою користуються електрики, зважив у руці. Мобільний телефон залишив у кухні, узяв торбину, спального мішка і вийшов у сутінки.

Гараж стояв перпендикулярно до садової хвіртки. Збудований у тому ж стилі, що й будинок: зі стрімким дахом, викладеним чорною черепицею. На фронтоні збоку дороги було віконечко. Гараж мав невелике піддашшя, куди можна видряпатися драбиною. Там я тримав лижі, старі автомобільні покришки і різний непотріб. Я виліз нагору, прибрав з-під ніг розкидані речі, щоб звільнити собі доступ до віконця. Попід низьким дахом довелось іти, зігнувшись у три погибелі, щоб не зачепити головою сволоки. Біля віконця я влаштував собі лігво, підмостив під спину дві покришки, спальник поклав замість сидіння. Віконце таке запилюжене пилюкою, що крізь нього майже нічого не було видно. Я знайшов якусь стару ганчірку й трохи його протер зсередини, але зовні воно залишалося брудним. Я змирився, не хотів о цій порі виходити надвір.

Вулиця лежала в глибокій тіні великих дерев та букового живоплоту. Відстань між ліхтарями була чималенька. Повз будинок поволі проїхали кілька автівок. Хтось вийшов вигуляти собаку. Пройшла, тримаючись за руки, закохана пара, зупинилися, поцілувались у темному кутку й рушили далі. Я раз у раз дивився на годинника, але потім змусив себе покинути цю марну справу, бо час повз невимовно помалу.

Почувався трохи по-дурному на своєму спостережному пункті. Сідало, яке спершу здавалося комфортним, дедалі більше муляло. Ломило поперек. Я і так, і сяк намагався змінити позу, але вже за кілька хвилин знову боліло все тіло.

Думки роїлися у моїй голові. Я не знав, чи хтось прийде, розумом розумів, що навряд, але не міг позбутися передчуття, що щось таки трапиться. До того ж, я не знав, кого чекаю. Не сумнівався лише в тому, що загадковий незнайомець мав стосунок до «справи Майї». Складалося враження, ніби останні півроку геть усе в моєму житті в той чи той спосіб крутилося навколо цієї справи. Рукою я вхопив у темряві металеву трубу, яку собі наготував, взяв у долоню, відчув її важкість.

Дорожній рух надворі стих; перехожі теж позникали. Здійнявся вітер, тіні від кущів та дерев розгойдалися й оживили темряву. Важко було вглядатися у вікно, а ще важче боротися зі сном.

Минуло кілька секунд, перш ніж я збагнув, що бачу жевріючий кінчик сигарети у пітьмі під моїм живоплотом. Я не помітив появи людини, але крихітний вогник спалахував червоним світлячком, щоразу як чужак робив затяжку. Я прихилився до самої шибки, за якийсь час мені здалося, що можу розгледіти обриси людської постаті. Але хто це — чоловік чи жінка, — розпізнати неможливо.

Я пошарудів рукою по підлозі, знайшов біля себе трубу, поволі звівся на ноги. Поперек протестував, не хотів розгинатися після довгих годин непорушного сидіння. На піддашші було темно, хоч в око стрель. Доводилося йти навпомацки, зігнувшись ледь не удвоє і притримуючись рукою за балки під стелею. Я не так побачив, як відчув контури люка в підлозі. Ногою намацав верхній щабель драбини. Потім наступний. І ще наступний. Опинившись у гаражі, сховався за автом. Ворота стояли розчинені. Вогника сигарети звідси я не бачив.

Тепер я гостро пожалкував, що не перевірив заздалегідь, чи не складені якісь речі під стіною. Зробив кілька дрібних кроків, тримаючись упритул до авта, аби ненароком чогось не перевернути й не здійняти гармидеру, не відлякати того, хто стояв надворі. Ноги в кросівках безгучно