Читати книгу - "Небезпека рецидиву"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зважив камінь у руці. Він лежав під столиком ліворуч від того місця, де я стояв. Я спробував вирахувати кут, визначити, звідки його пожбурили. Садок збігав схилом до дороги й закінчувався буковим живоплотом, чотири метри заввишки. Я вийшов із садової хвіртки, спустився до дороги. Якщо хтось стояв там, то мусив би кидати камінь навмання. Мала ймовірність, як на мене.
У садку я продерся крізь букові хащі в тому напрямку, звідки, на мою думку, міг прилетіти камінь. Слідів у м'якій, вогкій траві, звісно, не залишилося, але під одним кущем лежали три сигаретні недокурки, скурені до самого фільтру. Я обернувся, глянув убік будинку. Вікна вітальні мов на долоні. Я ще стискав у долоні каменюку, відчував її вагу, замахнувся для проби. Простий кидок, достатня відстань. Ось тут він стояв. Ніякого сумніву.
Уперше в мені спалахнули іскри гніву. Стільки подій нараз, але досі вся моя увага була звернена на Карі, чи бачитиме вона. Я не мав часу, а може, сил думати про те, що сталося, та ось цієї миті, під деревом, до мене повернулося сприйняття реальності. Бо ж річ не лише в пожбуреному анонімною рукою камені, який розтрощив вікно й розбив на друзки вечірній спокій. Його кинула людина з плоті й крові, котра ховалася в темряві. Яка напала на мій дім. Яка скалічила мою дружину. Тепер вже годі ігнорувати взаємозв'язок між каменем, конвертом з фотографією мертвого чоловіка і нічними телефонними дзвінками з тихим диханням у слухавці. Хтось полював на мене, а я не знав, хто й навіщо.
Звісно, треба б заявити в поліцію, однак я не мав жодних ілюзій, що моя заява буде пріоритетною. У поліції відмахнуться, мовляв, хлопчаки хуліганили. Я взяв целофанову торбинку й охайно склав до неї недокурки.
У лікарні я застав біля Карі її батьків. Зателефонував їм вранці й, не вдаючись у подробиці, розповів про нічну подію. Я добре до них ставився, хоча їхнє ставлення до мене на початках було доволі скептичне. Воно й не дивно. Я був на тринадцять років старший за Карі.
Карі усміхнулася, коли я увійшов до палати. Одне око під бандажем, друге підплило велетенським синцем, ніби від удару кулаком. Я обережно її обійняв.
Мама Карі сиділа на краю ліжка й гладила доньку по руці, наче та була маленькою дитиною. Що ж, вона й була дитиною для матері. Батько з засмученим виглядом стояв в узніжжі ліжка. Терпцю йому вистачило лише на кілька хвилин, і він викликав мене в коридор.
— Що відбувається, Мікаелю? Чому хтось кинув каменем у ваше вікно?
— Не знаю. Можливо, хлопчачі пустощі…
Я помітив сумнів у його очах, недовіру і хвилювання за доньку. Карі єдина дитина, а вони дуже дружна родина.
— А може, й ні, — додав я. — Не хочу робити припущення. Хай би Карі пожила з вами, коли її випишуть з лікарні, як ви дивитесь на це? Про всяк випадок, доки я з'ясую, що діється.
Батько не зміг приховати полегшення. Ми ще трохи постояли, поговорили, а коли вже поверталися до палати, він сказав, ніби йому раптом спало на думку, що й мені може загрожувати небезпека:
— Ти також будь обережний, Мікаелю!
Батько Карі мені подобався, я не міг мати йому за зле, що він більше турбується про доньку, ніж про мене.
Прийшли провідати Карі її подруги й тітка, яка ніколи не бувала в нас у гостях. Існує такий тип жінок поважного віку, які впиваються провідинами хворих. Тітка розповідала жахітливі історії болячок у людей, про яких ми ніколи навіть не чули, і тим дуже швидко змусила подружок Карі рятуватися втечею.
Трохи згодом навідався Петер. Він не лише партнер, а й добрий наш друг. Букет квітів, який він ніс перед собою, затулив увесь отвір дверей, а сам Петер заповнив палату своєю невтомною енергією.
— Ой, ти щось… маєш трохи інакший вигляд, — мовив він до Карі. — Схожа на єнота. Я часто намагався уявити, як ти виглядаєш у ліжку. Моя уява помилялася. Але ти, звісно ж, гарна попри все…
Карі сміялася. Тітка скривджено зціпила уста, але вже за п'ять хвилин реготала разом з усіма.
Збираючись іти геть, Петер потягнув мене в коридор.
— Треба про роботу поговорити, — сказав він, та, щойно ми опинилися за дверима, він тицьнув пальцем мені в груди. — Що, у біса, відбувається, Мікаелю?
— Хтось кинув камінь нам у вікно. Скалка потрапила Карі в око.
Петер нетерпляче й роздратовано похитав головою.
— Це я вже чув, телепню. Я питаю, був це випадковий п'яниця чи щось серйозніше? Хтось тебе переслідує?
Я розповів про листа й телефонні дзвінки. Петер стиснув губи.
— Заяву написав?
— Ні. Треба було написати, але стільки всього навалилося. Та й не вірю, що поліція знайде винуватця.
— Може, і не знайде, але заяву напиши обов'язково. Ти маєш якісь здогади, хто б це міг бути?
— Уявлення не маю. У мене багато недоумкуватих клієнтів. Вони не завжди задоволені моєю роботою.
— Гм… Можливо. Але… «справа Майї»… надто багато емоцій з нею пов'язано. Багато розлючених людей. Ти про це думав?
Ясна річ, я про це думав. І не сумнівався, що інцидент має стосунок до «справи Майї», але чомусь не мав бажання дискутувати на цю тему з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека рецидиву», після закриття браузера.