Читати книгу - "Містичний вальс"

— Ти так думаєш? — усміхнувся Парфен. — Що ми проживаємо в цьому світі лиш одне життя? Дивна ти, чужинко. Зовсім на чаклунку не схожа. Та це байдуже. Тільки врятуй нашого володаря!

— Я нічого не обіцяю.

— Саме тому я і вірю тобі, — юнак зітхнув. — Слова важать небагато. Якби ти розливалась солов’єм, обіцяючи навіть воскресити мого пана з мертвих, як… був тут один знахар, то ти й досі стояла б за брамою. Проте ти тут, зі мною. А далі підеш сама.

— Як? Чому? Хіба ти не…

— Я не маю права входити в покої короля.

— А я маю?

— Усі зрозуміють, хто ти і навіщо прийшла.

— Так, я вже бачу, які ви всі тут кмітливі.

— Поглянь на оті двері за троном. Підійдеш до них і прикладеш дві долоні, тоді вони відчиняться. За ними будуть сходи, які ведуть вниз і нагору. Тобі нагору, чаклунко. Щасти.

— А що буде, як я піду вниз?

Парфен, що дістався вже виходу, озирнувся.

— Нічого. Бо ти туди не підеш.

— Ти такий впевнений?

— А що тут сумніватись? Тобі ж треба нагору!

Парфен вийшов, а Світлана, знизавши плечима, пересікла тронну залу і підійшла до вказаних дверей. Ручки на них не було, вони здавались суцільним пластом деревини, який виступав зі стіни, і дівчина спробувала їх штовхнути. Не вийшло. Марнувати час на інші спроби вона не стала і притулила до теплого дерева долоні, як учив Парфен. Двері з рипінням відсунулись і Лана, вступивши на крихітний кам’яний квадратик площадки, дійсно побачила сходи, які вели нагору і вниз. І, не була б вона жінкою, якби не спробувала спуститись. Їй це не вдавалось. Вона робила крок, обережно переносячи взуту в постоли ніжку на нижню сходинку, і з моторошним відчуттям жаху виявляла, що стоїть на місці — на тій самій клітинці. Вона стрибнула на кілька сходів — результат не змінився. Та як тільки вона повернулась до сходів, що, закручуючись спіраллю, вели наверх, ноги самі понесли її до покоїв короля. І вона не стала противитись.

Діставшись до верхньої площадки, на якій закінчувались сходи, Лана побачила ще один коридор, значно вужчий, ніж той, що привів її до тронної зали, і куди темніший. Смолоскипи на стінах згасали — кілька догоріло прямо під час її пересування, і в ту мить, коли вона підійшла до низьких, дощатих дверей, якраз згас останній. Коридор, охоплений пітьмою, здався Лані тим самим тунелем, який долають душі померлих, переходячи від життя земного до вічного світла, і від того її охопив жах. Піднявши руку, вона постукала.

Двері розчахнулись одразу. На порозі стояв високий літній чоловік, вбраний у традиційну для цього містичного міста білу натільну сорочку, щоправда, без жодних візерунків, і вузькі полотняні штани. Меча на поясі він не мав, та від того не здавався менш небезпечним, ніж озброєні ратники біля воріт. Його волосся, довжиною до плеч, було білішим за сам сніг і відливало сріблом, мов іній у передчутті світання. Чоловік не носив бороди, зате мав довгі хвилясті вуса, що діставали кінчиками аж до грудей. Лана звернула увагу, що троє вартових, із якими вона мала приємність познайомитись впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин (оце так продуктивність!) були взуті в такі ж самі невисокі, до щиколоток, постоли, як і вона. А в сивочолого мужчини, котрий відчинив їй двері, на ногах красувались чоботи з малинового сап’яну — їхні розшиті золотою ниткою халяви сягали колін. І, компенсуючи скромну білість сорочки, тримаючись на довгому золотому ланцюгу товщиною з палець Світлани, на могутніх грудях чоловіка лежав золотий диск у вигляді сонця з трикутними хвилястими промінцями. «Жрець, — вирішила Лана, відкриваючи рота, що назватись і пояснити йому і самій собі, навіщо вона тут. — У них культ сонця, не інакше».

— Я Світозар, — відрекомендувався той, випередивши її, і відступив, даючи змогу зайти у тісний передпокій, чим Лана і скористалась. — Назвися ж і ти, якщо прийшла з чистим серцем та добрими намірами.

— Мене звуть Світлана, і я хотіла б…

— Світлана? Цікаве ймення, чужинко. І хто ж назвав тебе так?

— Мама з татом, я гадаю, — сухо відповіла дівчина. — А що?

— Ти брешеш мені, — Світозар випростався, ледь не торкаючись маківкою стелі, і схрестив руки на грудях, достеменно так, як це робив Борислав. Жест захисту, відзначила Лана, дивуючись. Невже вона така страшна і її всі бояться?

— Брехня — це погано, — продовжував Світозар. — Вона не сприяє довірі.

— Сьогодні день великих відкриттів, — ущипливо промовила Світлана. — І одне з них чекає на вас — я не брешу. Я порадила б вам поговорити з моєю мамою, проте, на ваше щастя, вона дуже далеко звідси. Так далеко, що ви її і не дістанете.

— Ніхто у нашому краю не наважився б назвати дочку священним ім’ям!

— Мої батьки не з вашого краю! Ви ж самі бачите, що я — чужинка!

— Так, — Світозар прикрив очі. — Я завжди тривожився за наші східні землі. Там нестійка віра, я говорив про це королю, і тепер сам переконався в цьому. І хоча ти дійсно світла, дитя моє, я не можу називати тебе божественним іменем.

— Називайте мене Лана.

— Ні. Як це — половинити