Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Що ж то була за пісня така? — прошепотіла Рута, намагаючись вловити те невловиме, на яке відгукнулась її душа.

Рута вслухалася в себе, але тіні спогадів уже розтанули.

З підвищення спустився мамун. Той, головний. Він жестом ніби сказав: «Ідіть!» Рута рушила до правого отвору.

— Не туди. Там смерть. У лівий прохід, — зупинив її мамунів голос.

Рута завагалась, бо ж на мапі до річки вів правий тунель.

— Послухаймося його! — вивів її з роздумів чугайстер.

— Ну що ж, ризикнемо! — вирішила Рутенія.

І повернула ліворуч.

Вони йшли вниз. Тепло від вогнища вже вивітрилося. Зігріти могла лише швидка хода.

Злидня вже не прив’язували — йому було нікуди втікати. Та й соромно було прив’язувати того, хто, може й випадково, та врятував тобі життя.

Ця печера походила на попередню — такі ж сірі стіни і така ж рівна стеля.

Зробивши ще кілька швидких кроків, Рутенія зупинилася.

— Що трапилося?

— Туман зник! Я бачу мапу! — радісно відповіла вона.

— І що ж нас чекає далі, велика читальнице мап? — озвався злидень.

— Ми на правильному шляху! Цей коридор перекручується під іншою печерою і виходить у потрібному напрямку, — не зважаючи на злидня, вела своєї Рута.

— То мамуни нас не обдурили? — зраділа Дзеванна.

— А що я вам казав? З ними силою не можна. Лише теплом, — мовив Віт.

— А якщо ми трішки перепочинемо? — запропонувала.

Якось одразу захотілося сісти, притулитися до стіни, витягнути ноги і просто заснути. Встановивши порядок чергування, так і зробили. Найбільше пощастило злидневі — ніхто не довірив йому чергування, і він міг спати, скільки душа забажає. Іншим же дісталося приблизно по годині чатування.

Печера перекрутилася: за кілька кроків вона повернула праворуч і почала підніматися вгору. Йти стало важче. До того ж, тепер під ногами з’явився дрібна сіра пилюга, яка при кожному кроці здіймалася у повітря, пекла очі, залазила в ніс. Згодом пилюга осіла, і йти стало легше. Вже без будь-яких пригод вони дісталися наступної темної плями. Не відчули ніякого переходу. Ось вони йшли печерою, а ось — опинилися у порожній залі. Височезні стіни, що зникають у темряві. Кожен крок відлунює і піднімається вгору.

Рутенія озирнулася. Поруч була Дзеванна. Бось походжав вздовж стін. А стіни такі темні, що, здається, поглинають світло.

«Може, це і не стіни?» — подумалося Рутенії. Вона спостерігала за злиднем: той підходив до стін впритул і теж зникав. А потім ніби виринав з повітря. Він уже давно бавився так з цими стінами і навіть знайшов відстань, на якій міг перебувати в напівпрозорому стані.

Зойкнула Дзеванна.

— Що сталося?

— Там, за стінами… — зробила вона паузу, — щось є.

— Може, здалося?

— Не здалося! Там щось рухалося! Щось… дуже страшне. Від нього в мене холод по спині. Воно дивилося на мене!

Віт тим часом спостеріг: виходу із зали не було, і крім того, ставало гаряче.

— Нам треба звідси вибиратися!

— Це зрозуміло, але як?! — озвався злидень.

— А що, коли спробуємо піти далі? Просто на стіни?

— Ні! — вирвалося у Дзеванни, і вона перелякано подивилася на друзів. — Я туди не піду, мені страшно.

— Ми не маємо іншого виходу! Мусимо спробувати, — вмовляв її Віт.

— Але ж там хтось є, хтось недобрий!

— Дзеванно, тут ми теж не можемо лишатися, — перехопила слово Рутенія. — Стає спекотніше! Ми можемо вмерти від задухи. Хіба для цього ми сюди йшли? Пригадай, для чого ми тут?

— Ми… я… мушу отримати свою силу, а ти — повернути пам’ять, — Дзеванна спробувала пробитися крізь туман свого страху.

— Навіщо?

— Потрібна сила, бо Ахруман полює на них! — вже певніше мовила Дзеванна. — Він хоче нас знищити!