Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Зрадівши, що він прояснив ситуацію, Саймон продовжив:

— Сью стверджує, що вона стає дуже дратівливою, якщо не спить повноцінних вісім годин щоночі. І, мовляв, добре, що в неї ніколи не було сім’ї, бо інакше вона вже за тиждень усіх повбивала б.

Він посадив борошняне немовля собі на коліна.

— Мама якось ходила з нею в похід, вони ночували там лише двічі, але після цього мама заявила, що такий сценарій цілком імовірний.

Саймон легенько штовхнув крихітку туди, де в неї мав би бути живіт.

— Ти лишень подивися на Робіна, — сказав він. — Він узагалі спокійний хлопець. Терпить прискіпування Старого Бецмана через колекцію окрушин від стирачки на парті. Навіть терпить жарти Вейна про те, що в нього обидві ноги ліві. Він ніколи не нервується через дурниці.

Саймон дивився в темну воду поверх голови немовляти. Не сталося нічого такого, думав він, через що Робін міг отак оскаженіти. Нічого, що могло б його так розлютити. Ґвин лише спитав, чи не позичить йому хтось зошит — оце й усе, що сталося.

— Нащо?

— Щоб списати вчорашнє домашнє завдання.

— Не раджу тобі списувати в мене домашку. Я там стільки помилок наробив.

— Я теж, — запевнив Джордж. — Бецман сказав, що навіть безмозкий троль краще впорався б із завданням.

Ґвина, вочевидь, якість домашньої роботи анітрохи не цікавила.

— Бецман сказав її зробити, — пояснив він. — Він же не сказав, що треба зробити її правильно.

— Спиши в мене, якщо хочеш, — запропонував Робін. — Він мене особливо не сварив, то, можливо, домашка йому сподобалася.

— Добре, — сказав Ґвин, — давай.

Він стояв поруч з Робіном, поки той рився у своїй сумці, відсунувши вбік підручник з математики і новий ілюстрований французький словник, який пан Дюпаск втулив йому того ранку. Шукаючи домашнє завдання, Робін так захопився, що борошняне немовля випало йому з сумки просто в болото.

— От халепа!

Робін підняв його, струсив пісок і найбільші шматки бруду та передав немовля Ґвину на зберігання.

Як і варто було очікувати, Ґвин одразу ж впустив його.

Немовля знову впало в болото. Робін підняв його і цього разу надійно всадовив на кущ біля стежки, а відтак знову став шукати зошит. Він так захоплено порпався в сумці, що й не почув легкого тріску мішковини в себе за спиною. Робін зрозумів, що сталося, лише коли мішковина порвалася настільки, що немовля вкотре гепнулося в болото, піднявши навколо себе хмару борошна.

Отоді йому й урвався терпець.

— Дурне немовля! — закричав він. — Дурне! Дурне! Дурне!

Ґвин нервово відступив на крок назад. Невже Робін так злиться через нього? Ні. Він розбушувався через борошняне немовля. Піднявши немовля з землі, Робін затрусив ним так, що аж борошно посипалося.

— Дурне! Дурне! — закричав він знову, б’ючи немовля з усієї сили.

Навколо утворилися хмари борошна.

Робін немов з прив’язі зірвався.

— Бережи своє борошняне немовля! — закричав він, перекривлюючи всіх тих дорослих, які набридали йому днями й ночами. — Не забувай про нього! Неси його сюди! Неси його туди! Обов’язково гарненько прив’яжи його до велосипеда! Не загуби його! Тримай у чистоті!

З кожною настановою, яку він викрикував, борошняне немовля діставало нещадного удару.

— Не намочи його! Не забрудни! Дивись, щоб воно не впало! Не забувай вдавати, нібито це справжня дитина!

Він настільки люто гамселив немовля, що дірка збільшилася і борошно посипалося на стежку.

— Вдавати, ніби ти справжнє? Добре! Я вдаватиму, що ти справжнє! Якби ти було справжнім немовлям, моїм немовлям, то я зафутболив би тебе в канал!

І тут, у всіх на очах, він замахнувся ногою, підкинув мішок і вдарив.

Плюх!

Саймон тихо сидів на березі, згадуючи, що борошно зі стежки розвіялося так само швидко, як і порваний мішок пішов на дно. Не минуло й хвилини, а від немовляти не залишилося ані сліду, крім кількох сумних бульбашок, що спливли на поверхню.

Саймон міцно притиснув малючку до грудей.

— Я багато чого не знаю, — сказав він їй. — Але точно знаю одне. Я ніколи не зроблю з тобою такого. Ніколи, ніколи, ніколи.

Тієї миті він вірив у свої слова.

Шістнадцятого дня пан Картрайт ніяк не міг утихомирити учнів. Філіп Брустер гепнувся зі стільця, доводячи, що китайці — найвищі люди на Землі. Луїс Перейра постійно посував свою парту вперед, аж поки пан Картрайт не зрозумів: Генрі переконав Луїса, що павук на стелі отруйний і пускає смертоносну слину. Білл Сіммонс зобразив у себе на передпліччі татуювання у вигляді трупної мухи й усе домальовував досить неприємні каракулі. І навіть Робін Фостер, з яким зазвичай було небагато мороки, кидав окрушини від гумки в петунію на підвіконні.

— Добре! — сказав пан Картрайт. — Я знаю, що ми зараз будемо робити. Ану почитаймо ваші щоденники.

Він зачекав, поки гул досягне апогею.

— А інакше, — пригрозив він, — будемо переписувати вчорашню контрольну роботу, з якою ви так жахливо впоралися.

Усі одразу ж усіли ся, готові слухати. Ґвин Філліпс обережно поклав голову на своє борошняне немовля, ніби то була подушка. Його очі заплющилися, а великий палець заповз у рот. Ніхто не реготав. Здавалося, учні сприйняли це як знак, що сьогодні їм можна взяти тайм-аут. Вони неначе знову опинилися в дитячому садочку.

За лічені секунди всі вмостилися якомога зручніше. Деякі хлопці вирішили взяти приклад з Саймона й посадили своїх борошняних немовлят на парти, немовби ті теж збиралися слухати.

Пан Картрайт почав читати.

— Розпочнімо з Генрі, — сказав він. — Генрі, день дев’ятий.

Генрі різко змахнув рукою.

Пан