Читати книгу - "Тінь Каравели"

Що? Чому так одразу? Та звідки вона знає? І зовсім не одразу. Просто Ганна Василівна Павликові не казала, бо лиха на нього була. Він увесь час з нею лаявся останні дні.

Куди їдуть? Здається, в Новосибірськ. Там брат Павликового батька живе, поранений, після фронту. Речі? Які у них речі? Подумаєш, меблі! Залишили. Може, потім заберуть…

— Комір застібни! А шапка?

— Наплювати!

Шапка! Чи не все одно…

Я мчав по синіх сутінкових вулицях і бачив, як туманний місяць, схожий на жменьку срібного пилу, летить поперед мене серед голих чорних гілок. І чув, як стукають по дошках підошви. Чув немов збоку: ніби хтось інший в нових черевиках, Що не гнуться, біжить безлюдними тротуарами. Щось гучно тріпотіло й ляпало над головою. Я не одразу зрозумів, що це рвуться від зустрічного вітру крила паперової будьонівки. Потім я вдарив плечем відсирілу хвіртку, і вона важко прочинилася.

Над ґанком горіла дуже яскрава лампочка, але дім був темний і глухий. У зачинених віконницях не світилася жодна шпаринка.

Ні на що добре не сподіваючись, я зійшов на ґанок (тек-тек, — бацали по сходах підошви). Постукав. Стукіт розтанув в порожнечі залишеного будинку. Я схлипнув, повернувся спиною і вдарив у двері каблуком. Від струсу замиготіла наді мною лампочка. Вона миготіла довго й невпевнено, ніби роздумуючи: горіти чи згаснути. Потім вирішила все-таки нести службу до кінця.

До нижньої сходинки ґанку підступала широка калюжа. Вода здавалася чорною і маслянистою. Через калюжу була перекинута дошка. А я й не помітив, як проскочив по ній сюди. Неподалік від дошки застиг на гладіні води крихітний двощогловий кораблик з розмоклими вітрилами. Я впізнав свою каравелу, хоча щогли були інші — вищі й акуратніші.

Більше я не стукав. Спустився з ґанку і пішов по дошці через калюжу. Дошка увігнулася, шльопнула по воді, і кораблик зраділо підстрибнув на коротеньких хвилях. Він квапливо закивав мені щоглами. А я пройшов повз нього зі своїм горем і образою.

Я майже дійшов до хвіртки, не думаючи про кораблик, але зорова пам'ять чіпко тримала його: як він, бідолаха, стрибає на гребінцях і погойдує щоглами-скіпочками… Гострий жаль до крихітки-каравели, покинутої капітанами, поштовхом зупинив мене за півкроку од хвіртки. Я коротко зітхнув і кинувся назад. Знову дошка шльопнула по калюжі, і відображення лампочки розкидало по чорній воді золоті зигзаги. Обережно, щоб не зім'яти намоклий фор-марсель, я притягнув до себе кораблик за верхівку щогли…

Потім я ніс його в долонях, як змерзле котеня, і говорив смішні ласкаві слова.

Хотілося плакати, але плакати було марно. Поїзд з Павликом не дасть задній хід і не повернеться на нашу станцію.

З цією думкою я раптом зрозумів одну просту річ: будь-яка казка, будь-яка гра, будь-які хороші вечори обов'язково закінчуються. Пам'ятаєте, літнього вечора кличуть вас з ганку, а ви просите: «Ну, ще п'ять хвилинок!» Але п'ять хвилинок, минають, як одна, і все одно час додому, з-під зірок, з веселої країни ігор — у нудні кімнати. І, засинаючи, ви знаєте, що такого вечора більше не буде. Будуть інші — хороші і погані, але такого не буде ніколи.

І вечори з Каравелою теж закінчилися. Добре, що хоч згадати про них можна без гіркоти. А коли б ми не встигли? Якби ми сьогодні вдень не зустрілися? Я навіть зупинився на мить від запізнілого страху…

Вдома я опустив до столу лампочку. Потім на стосі книг прилаштував поряд із нею каравелу — сушитися. Тінь її виросла і лягла на білу віконну завісу.

Це була стрімка тінь корабля, який не збирався віддавати якір. Він не прибрав жодного вітрила, він був у дорозі.

І тоді я подумав, що неправда, ніщо не закінчилося. Ні вітрила, ні таємниці, ні сині вітри. Все ще буде не раз. По-справжньому, А був тільки початок,

Тінь Каравели ожила й тихо хитнулася. Це хитнулася завіса. За вікном починав зітхати і важко розхитуватися вологий вітер. Піднявся і гуркнув на даху відірваний залізний лист. З шумом покотився з дровітні порожній фанерний ящик… Вітер обіцяв теплі, проте не сонячні дні, коли повітря стає щільне, як волога вата. Але я згадав, що називається цей вітер пів-денно-західним циклоном і приходить він з південних узбереж, де таємниче блимають маяки і оброслі черепашками кораблі ласкаво труться бортами об скрипуче дерево причалів.

Усе довкола знову стало синім і білим, манливим…

Більше від усіх казок я любив «Сивку-Бурку». А в ній найдужче мені подобалися головні слова: «Сивка-Бурка, віща Каурка, стань переді мною, як лист перед травою!»

Коли бідолашному Іванові загрожували всілякі лиха, я завчасу з тамованою радістю шепотів його ворогам: «Ну, начувайтесь, голубчики…» Знав я, що зараз вийде Іван у чисте поле, на високий трав'янистий пагорб, свисне в чотири пальці, покличе вірного коня:

Ці слова були як пароль. Як початок пісні, як сигнал тривоги, який скликає друзів.

Потім я часто чув від різних людей, ніби їм незрозуміло: чому «як лист перед травою»? Що це значить? Я дивувався. Ніколи мені це