Читати книгу - "Аеніль"

«Що у вас сталося? Де окуляри Ембли? — Нітетіс».

Аеніль дістала перо і написала на пергаменті для Нітетіс, що відбулося. У відповідь отримала ще одне повідомлення:

«От паскуди! Я так і знала, що той Анахарсій — негідник. А Савлій — його підлиза, навіть не заступився!»

Аеніль не змогла стримати усмішку. «Савлій» і «заступився» були для неї несумісними словами. Йому треба було дякувати тільки за те, що він не особливо активно втручався.

«Якщо хочете, я можу сказати батьку після заняття. Він полагодить окуляри. Хоч він і з відділення книжників, але чарувати вміє».

Аеніль пошепотіта про це з Емблою, а потім відповіла Нітетіс:

«Добре. Тільки не треба казати йому, що сталось насправді. Бо якщо Анахарсія покарають, то нам потім тільки гірше буде».

Більше їм переписуватися не вдалося, бо майстер Зевксідем став на них часто поглядати. Мабуть, щось запідозрив.

Після заняття вони почекали, доки всі вийшли, і втрьох підійшли до майстра.

— Звичайно, я все полагоджу! — енергійно запевнив він. І справді, за мить Ембла тримала в руках свої окуляри, які були немов нові.

— Класно, — сказала дівчина, коли викладач уже вийшов і вона знову одягла їх. — Треба мені вивчати чарівництво факультативом, це корисна справа.

— Так, мабуть, — невпевнено сказала Аеніль.

Вона помітила, що в класі залишилася ще одна учениця. Це була Гелео, як завжди у каптурі, що приховував обличчя. Вона нерішуче стояла неподалік, мабуть, хотіла щось сказати Аеніль. Та трохи подумала і вирішила познайомити їх усіх.

— Це моя подруга, — тихо промовила Аеніль до Ембли та Нітетіс. — Ми нещодавно потоваришували.

Вона покликала жестом Гелео і, коли та підійшла, познайомила своїх подруг між собою.

Гелео вирішила не ховатися від дівчат і скинула при них свій каптур. Ні Ембла, ні Нітетіс не змогли приховати свого здивування і певного занепокоєння.

Коли вони вийшли з класу, то в коридорі зіткнулися з майстром Евагором Елітісом. Той ішов з дуже сердитим виглядом і різко говорив з молодою викладачкою.

Евагор та Ірене проминули учениць, і майстер продовжив:

— Чому це сталося саме цього тижня? У час головування мого брата! Сьогодні ми мали постати перед комісією, ти мала шанс стати майстринею. Але, як я й підозрював, ті твої витівки з ученицями закінчились дуже погано. І не тільки для тебе, а й для всього Клану.

— Я розумію, що це моя провина. Я припиню це все, обіцяю, — тихо говорила Ірене, але майстер її не слухав. Він продовжив:

— Тепер в найближчі роки тобі не вдасться стати майстринею.

— Я розумію, але невже це так суттєво…

— Це дуже суттєво. Навіть якщо тобі байдуже, це було потрібно для нашого Клану.

Цієї п’ятниці Аеніль та Нітетіс були звільнені від занять. До полудня вони разом займалися з викладачкою музики. Потім майстриня Іветт їх відпустила:

— Йдіть уже. Відпочиньте, заспокойтеся й приготуйтеся до вечірнього концерту. Пісні ви вивчили добре, все залежатиме від вашого внутрішнього стану.

Дівчата ввічливо кивнули й вийшли. До обіду вони трохи побродили алеями та околицями лісу. Потім пішли в замок, бо по обіді вже було прохолодно — відчувалося наближення зими.

— Я так хвилююсь, — промовила Нітетіс у порожній вітальні (всі учні були ще на останньому уроці). — Старший брат постійно насміхається з моїх занять музикою, а він обіцяв прийти на концерт разом з батьком.

— Я теж хвилююсь, — нерішуче сказала Аеніль. — Але мої батьки навряд чи будуть.

Хвилювалася вона не через те, як зіграє, а через відсутність надії, що її батьки прийдуть, і через те, як вона виглядатиме на концерті, коли до всіх виступаючих прийдуть.

— Чому? — здивувалася Нітетіс. — Це ж так рідко буває. Батько казав, що такий концерт відбувається лише раз у семестр.

— Вони зараз дуже зайняті, — неохоче відповіла Аеніль. — У них там якісь важливі переговори.

— Зрозуміло. Шкода. Я тебе розумію: до нас з Леонтом батько якось запізнився на день народження. Було невесело.

Аеніль хотіла сказати, що запізнитися і не прийти — це різні речі, але стрималася. Нітетіс відчувала, що для подруги ця розмова неприємна, тому не стала більше говорити.

Вони так і просиділи у тиші до появи решти учнів. Але Аеніль зараз не хотіла бачити ні Емблу, ні інших, тому відразу полишила вітальню.

Дівчина піднялася на одну з веж, куди дозволялося ходити учням, і, щільніше загорнувшись у мантію, стала дивитися на гори на горизонті. Вона дуже швидко промерзла до кісток, але спускатися не хотіла.

На сходах почулися кроки. Аеніль повернулася і побачила Нітетіс.

— Ось ти де, — сказала та. — Я тебе всюди шукала.

— А що? — несподівано для самої себе різко відповіла Аеніль.

— Та ні, нічого, — знітилася Нітетіс. — Я тобі не завадила?

— Ні, ні, — поспішила виправитися Аеніль.

— Просто там дуже шумно. Всі набридають з питаннями. А я й так як на голках, хочеться спокою, — виправдувальним тоном проказала Нітетіс.

— Так, це заважає.

Дівчатка трохи постояли, а потім стали походжати вздовж огорожі, щоб зігрітися. Коли вони підійшли до сходів униз з іншого боку круглого майданчика, то побачили дівчину, що сиділа там спиною до них. Аеніль спробувала втримати Нітетіс, щоб та не підходила, але Нітетіс прошепотіла:

— Це ж Еліна!

І, перш ніж Аеніль змогла завадити, пустотливо пішла до одногрупниці. Аеніль залишилася стояти і сердитися на себе. Їй зовсім не хотілося, щоб Нітетіс так різко втручалася в Елінину самоту. Аеніль так і не зрозуміла,