Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » І мертві залишають тіні 📚 - Українською

Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "І мертві залишають тіні" автора Карл Хайнц Вебер. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 87
Перейти на сторінку:
про справедливість і несправедливість цих смертей, а також про те, чи не спіткає така сама доля і її Крістіну?

Чоловік слухає, потім лагідно гладить її волосся, щоки, хоча нічого й не каже, не шепоче їй нерозумних, беззмістовних слів, але своєю мовчанкою підтримує міцніше, ніж доброзичливими словами. І жінка відчуває, що зараз — така ніч, коли вони, може, по-справжньому належать одне одному. Хоч би тому, що вона може сказати йому все. Абсолютно все.

Дощ перестав. Перестав він уже давно, і земля парує. Темні хмари зникли, попливли кудись далі на захід. Серп півмісяця заливає світлом небо, видно навіть деякі зірки. Березнева ніч, світла, синювато-прозора, тепла ніч, заманлива й небезпечна, бо оманлива…

Тої ночі була ще й повітряна тривога. Стріляли зенітки, але бомби не падали. Принаймні у тому районі Берліна, де вони тоді жили. Вони пішли у бомбосховище — і Джеймс наполіг на цьому, і заради Крістіни. В таких випадках він завжди був наполегливий…

«Дитина? Подумай про дитину!»

Були й цікавіші дні та години у її житті зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном. Кращі й страшніші. Але Беата Келлер згадувала саме цю ніч, яка була понад двадцять п'ять років тому.

Старший лейтенант державної безпеки вже пішов. Він розпитував її, слухав відповіді, а потім залишив жінку наодинці з її думками.

Чому допитуються про Джеймса? Чому запитують про його могилу? Невже все це пов'язане з нею? Чи з ним? А може, їх цікавить той, живий, який про все знав? Той, чиє ім'я вона вимовила тоді, у березні 1942 року, коли назвала Джеймсові батька своєї дитини: гауптштурмфюрер СС доктор Арнольд Гегеман.


— Взагалі фрау Келлер справляє непогане враження, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, коли вони поверталися назад. — Вона наче уособлення милосердя. Добра, по-материнському добра, самаритянка. До її кругловидого обличчя, сірого волосся й трохи повнуватої фігури дуже пасувало б вбрання черниці. Вона запевняє, що не знає ні могили в Берліні, ні хто похований у ній. Пастор Нійтман, мовляв, розпорядився від імені церкви доглядати кілька могил, у тому числі й могилу О'Дейвена. А після смерті Нійтмана вона, каже, й далі перераховувала гроші щорічно, не змінюючи прізвища відправника, бо, на її думку, для цього не було підстав. Це звучало дуже переконливо й, безперечно, відповідало її скромному способу життя.

— Може, й так, — сказав Госс. — Беата Келлер — ангел милосердя з Нествіка. Про це говорили і дільничий уповноважений, і священик у Мельхові. А ангели не брешуть. Та все-таки її свідчення фальшиві. Пастор Нійтман ніколи не брав на себе від імені церкви обов'язків перераховувати гроші на догляд за могилою в Берліні. Прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен не згадується ніде в церковних книгах. Я переконався в цьому на власні очі.

— І?

— Поки що ніякого «і». Я лише констатую факт, що могилу О'Дейвена доглядали не за рахунок церкви.

— Отже, пастор робив це за власний кошт.

— Він або фрау Келлер.

— Точніше, він і фрау Келлср. Спочатку він, а після його смерті — вона.

— Це ще під сумнівом, товаришу Гайпсен.

— Ви сумніваєтесь?

— Ні, просто лишаю це питання відкрите. Хтось із них повинен був знати чоловіка, який похований у Берліні під прізвищем О'Дейвен.

— Оскільки фрау Келлер заперечує це щодо себе…

— А вважається ангелом милосердя із Нествіка…

— Ви скептик, товаришу капітан.

— Гаразд, поживемо — побачимо…

На цьому Госс хотів закінчити розмову, бо вона стала просто балаканиною, яка нічого не давала. Крім того, Гайисену треба було зосередитись за кермом: вони неодмінно мали встигнути до поїзда, яким повертався з Мюнхена професор Майнк, і тому не могли гаяти жодної хвилини.

Вони довго їхали мовчки, і лише в передмісті Берліна старший лейтенант Гайнсен знову повернувся до цієї розмови.

— Ви її не бачили. Маю на увазі фрау Келлер. Але, мабуть, я дав себе обдурити. Я завжди чомусь трохи ніяковію, коли розмовляю з такими жінками. Вона нагадала мені мою матір, коли я був ще дитиною. Лагідну, доброзичливу, без будь-якої фальші, до неї одразу проймаєшся довір'ям…

Манфред Госс не відповів. А що він міг сказати? Погодитись? Звичайно, погодитись, навіть щиро. Вони ж бо люди, а не роботи. Але наголошувати на цьому зайве. Гайнсен ае виправдовував себе. Він не хотів видатися зацікавленим. Госс це відчував. Об'єктивні факти не повинні бути розмиті особистими вподобаннями.

Щоб допомогти Гайнсену, він запитав:

— Ви розмовляли з фрау Келлер про пастора Нійтмана. Що вона думає про нього?

— Поважає його. Він, за її словами, був добродушною людиною. Старший від неї. Він дав їй притулок, наповнив її життя новим змістом.

— Вона родом не з Нествіка?

— Ні. Народилась у маленькому містечку поблизу Касселя. Війна загнала в Мекленбург. У сорок п'ятому році Нійтман дав їй притулок. Відтоді вона там живе і каже, що залишиться до кінця днів своїх. Улюбленій справі віддається до останку. А сфера її діяльності не обмежується цією місцевістю. Вона розповідала мені, що…

Госс усміхнувся. Важко було відвернути думки Гайнсена від цієї жінки.

— Зупинімося на пасторі Нійтмані. Вони обоє разом прожили рівно двадцять років. Отже, вони не лише добре вивчили одне одного, але й кожен з них знає все і про минуле іншого. Ви не спробували дізнатися щось про це?

— Якщо говорити словами Томі Кушеля, то я вже покушпелився. Спочатку навіть здалося, ніби я натрапив на гарячий слід. Фрау Келлер, власне, згадала, що Нійтман у сорок п'ятому році кілька місяців був у Берліні. «Ось бачите, — сказав я їй, — відтоді він, мабуть, і знає О'Дейвена». Але вона сказала, що це неможливо, бо Нійтман прибув у Берлін лише наприкінці березня. Отже не він той священик, який брав участь у похороні О'Дейвена.

— Так сказала фрау Келлер?

— Ні, я зробив такий висновок. Про похорон О'Дейвена ми не говорили. Я взагалі намагався не згадувати подробиць. А

1 ... 22 23 24 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І мертві залишають тіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І мертві залишають тіні"