Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

За останнім куренем була січова комора, а поряд — льодовні. Одна з них, порожня, стала в’язницею для Кубуся. Хоч як суддя й писар домагалися кари на горло, але він — Микошинський — переконав їх не квапитись. У Варшаві, Кракові, Львові були козацькі вивідники, і якби когось із них схопили, то виміняти його на такого птаха, як Кубусь, було б неважко. Це був дужий, розумний, а головне — відданий ідеї єзуїт. А ще він мав у собі якусь невидиму силу, яка змушувала коритись його волі. Микошинському навіть здалося тоді, під час допиту, що думку про можливий обмін вивідувачами навіяв сам Кубусь. Це була єдина причина зберегти йому життя. Біля льодовні, а тепер просто глибокого льоху, стояла варта; кайдани на злочинцеві і замок на товстих дубових дверях не давали вихлюпнутись лихові у світ Божий.

Ув’язнено було тільки мізерну частину нещасть, що насувалася з Заходу на правосланий люд. Нещасть, які водночас ховали в собі поразку тому, хто їх насилав.

“Пресвятая Діво Маріє, не супроти католицької віри повстаю — проти покатоличення й того, що за ним: обездушення народу, позбавлення його можливості бути господарем у власному домі”.

Січ нагадувала вулик. Козаки виносили з курінних скарбниць діжки з борошном, пшоном, солониною і все те складали на вози та відвозили на берег.

До куреня, де мешкав Приблуда з товаришами, забіг джура гетьмана. На ліжках, збитих з дощок, сиділи зо два десятка мешканців куреня і складали в похідні торби порохівниці, сухий трут, ложки, полумиски, одяг і все, що могло б знадобитися в далекій дорозі. Помітивши Гарбуза, хлопець звернувся до нього:

— Дядько Стецько, а де Приблуда?

— Де йому ще бути, джуро, як не біля підводних човнів, — відказав той. — А нащо він тобі?

— Пан гетьман кличе.

Переступивши поріг резиденції гетьмана, Сава завважив, що від запорізьких знамен було відібрано кілька, і поміж них — прапор імператора Рудольфа Другого германського. Микошинський показав на крісло біля писаревого столу.

— Сідай, козаче. — Він якось дивно подивився на нову латку на Савиній свиті, довго не озивався. — Бачиш, Приблудо, ми тут радилися з панами писарем та іншою старшиною і вирішили, що всі майстри: теслі, бондарі, порохівники, зброярі — залишаться на Січі. Ну, й ти також.

Приблуда відчув, як у ньому всередині ніби щось обірвалось.

— Чому, пане гетьмане?

— Похід важкий буде. Чорне море перетяти — це тобі не на той берег Дніпра переправитись. Не всі повернуться.

— Чи я гірше володію шаблею, ніж ті, з ким ти радився? Беруся довести кожному з них…

— Не гарячкуй, синку. — Гетьман встав і підійшов до великої, кутої мідними пасами скрині, відхилив віко і витяг чималого гаманця. — Ось. Тут багато грошей. Можеш вибрати з табуна будь-якого коника та податися на зимівник до батька. А не хочеш — залишайся на Січі.

Свіжовиголене Савине обличчя на мить скам’яніло. Отже, всі надії пропали. Не судилося йому визволити Меланію. Він підвівся, глянув на затягнутий сирицею капшук і поплентався до дверей. Уже в дверях сказав:

— Краще б ти мене прогнав був тоді, коли я приблудився.

— Стривай, спудею. Ну, вмієш ти, вмієш володіти шаблею. Але річ не в тім…Приблуда очікувально блимнув спідлоба.

— Голова нам твоя дорожча, ніж та слава, яку ти здобудеш. У світі ще ніхто не мав таких човнів. Якщо ж ми тебе втратимо, то багато втратить і Січ. Завтра засвіт сонця ми вирушаємо в небезпечну дорогу. Для багатьох вона буде останньою.

Сава хотів оповісти про Меланію, про те, що підводні чайки він би ніколи не вина¬йшов, якби не велике прагнення визволити її з полону. Натомість сказав:

— Пане гетьмане, кожен з човнів у дорозі може зіпсуватись: чи-то висохне шкіра в місці з’єднання димаря з дахом і при зануренні буде теча, чи вода щілину десь знайде. Хто краще за мене знає, як полагодити? Ніхто. Підводні чайки тобі, пане гетьмане, потрібні, аби зберегти життя якомога більшій кількості братчиків. Отож при них мусить бути хтось, хто тямить… До того ж я хотів побачити свої човни в ділі.

Прикрість і співчуття, які сперше з’явилися в отаманових очах, після останніх слів спудея змінилися на вагання. Поміркувавши, Микошинський сказав:

— Упертий ти чоловік, Приблудо! Це я помітив, ще як тебе привели бекетові… Гаразд, іди, готуйся. Але будеш при мені.

Линуло прозорою блакиттю на безмежні степи, діброви, кручі, заходило в душу воїнові, витискало все омозолене, заскорузле, лишаючи в ній самі тільки людські почуття.

Сорок чайок несли на собі дві з половиною тисячі запорожців, озброєних мушкетами, гаківницями, списами, шаблями, келепами[14]. На всю довжину ріки, скільки сягало око, червоніли верхівки шапок. Все довкруж було вкрите багрянцем осені. Козацький батько не випадково обрав для походу осінню пору. Захмарені темні ночі ховатимуть від ворога козацьку ескадру.

— Накажи сушити весла! — гукнув гетьман Приблуді, котрий сидів біля стернового на отаманському судні.

Сава помахав білою хусткою, і по хвилі пісня увірвалась, перестали рипіти кочети, весла