Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Я прийшов подивитися, що ви тут накоїли, — звернувся він до Сави.

Сонце підкочувалося до гаю з протилежного боку водойми; в його мусянжових променях підводний човен нагадував обрисами кабицю з високим димарем, яка невідь-як погойдується на хвилях.

За вигадку спудея гетьман вхопився як за останню можливість уберегти братчиків від неминучої смерті під стінами Сінопської фортеці. Спостерігаючи, як з кожною торбою піску, знятої Гарбузом з плоскодонки і покладеної в скриню на даху підводної чайки, остання дедалі більше занурювалася, він відчув, як зріє в ньому надія. Тим часом під водою зникли уже й скриня з піском, і більша частина димаря. А те, що залишилося на поверхні, нагадувало колоду, яка стояла сторч. Та ось з димаря вигулькнула голова з оселедцем. То був В’юн. Він озирнувся довкіл, сказав щось усередину. Відтак колода стала віддалятися від берега.

— Добре діло зробили хлопці. Дуже добре! Га, як ти вважаєш, синку? — звернувся гетьман до джури. — Так, пане-батьку. Вони, як риби! — з захватом сказав хлопець.

Дивного відчуття зазнали Микошинський, Гарбуз і джура, коли на поверхню почала швидко спливати підводна чайка. Обтягнена шкірою і обсмолена, вона нагадувала волохате чудовисько з великою рурою на спині.

Коріння дуба товстими мацаками випиналося з трави. Характерник у сірій свиті також скидався на один з химерно вигнутих нерухомих коренів. На обличчі Оникія не ворухнувся жоден м’яз, як і не зайнялася іскра в очах, коли підійшов козацький зверхник. То сиділа сонна людина, якщо не сказати, обездушена плоть людська. Та водночас хтось і дивився, але не з одного місця, а звідусіль, сотнями очей. Микошинському на мить стало лячно. Він помітив над головою в характерника в корі дуба отвір від наконечника стріли і зелене кільце довкіл. У верховітті ворухнулось, то потоптався на гілці крук.

— Чого тобі, Богдане?

Козацькому ватажкові здалося, що озвався не чоловік під дубом, а хтось невидимий, десь поряд, бо обличчя характерника лишалося восковим, а очі осклілими. Та й навряд чи запитання було почуте вухами, а не свідомістю. І все ж він сказав:

— Оникію Колодуба, я прийшов порадитись…

— Чи в тебе старшини тямущої бракує? — обличчя Оникія почало оживати.

— Не в тім річ. Поплічники мої — люди мудрі. Я хотів запитати, чи варто йти на край світу. Колись ти Кулазі напророчив, і пророцтво збулося…

— Ти кажеш напророчив, і я кажу напророчив. А дехто вважає, що я наврочив. І мор у Львові та Перемишлі, кажуть, наслав.

— Аби я вірив у твою лиху вдачу, то не звернувся б до тебе. Дві з половиною тисячі братчиків беру з собою. Кожна смерть — то мій майбутній гріх.

Оникій уже був у собі: обличчя його ожило, тіло гладке життям наповнилось. Він заколивався взад-вперед на підібганих ногах.

— Що б я не казав тобі, отамане, воно однаково не вплине на твій намір.

— Вплине.

— Ні, не вплине. Подія-бо вже сталася. Декому вона радість принесла, багатьом — горе і страждання. Немає таких терезів, щоб порівняти, чого більше, бо лихо для одного є щастям для іншого, бо правд стільки ж, скільки й пожадань.

— Оникію, то як нам бути? Іти на мусульманина чи ні? — нетерпляче запитав гетьман.

— Не на мусульманина ти ходив… Е-е, підеш. На завойовника. А поради тобі моєї не треба. Повторюю, все вже сталося. Обертаються не стрілки дзигарів, а циферблат, на якому позначені події.

В очах козацького батька сяйнули лихі вогники.

— Ти що, віщуне, несповна розуму?!

— Я не несповна… Я іншого розуму. Море, море довкруж. Місто на пагорбі в огні. Страждання! Як багато страждань! Очі характерника стали отворами в безодню. Микошинський відчув, як його людську сутність туди всмоктує.

— Оникію… — озвався він нерішуче.

— Геть! Іди геть, Богдане! — почувся чужий, не схожий на Оникієвий голос.

Було в ньому однаково злостивості, докору і схвалення. Його, Микошинського, наміри, ні, те, що повинне було статися, немовби оцінили три різні людини — мстива, добра і справедлива.

Богдан не пам’ятав відстані, пройденої від дуба до своєї резиденції. У вухах шурхотів звук крил воронячих, якими птах відганяв його від зачарованого місця.

Надвечір’я почорнило сріблясте листя осокора, під яким сидів на лавці козацький ватажок. Його душа, що її кимось мовби було розпорошено по простору, тепер поволі збиралася докупи. І так само поволі перед очима поставали отаманський курінь, церква віддалік, майдан з тулумбасами і стовпом; з протилежного боку — ряд куренів, довгих, на п’ятдесят аршин, з коморами і конов’язями біля кожного, а з півдня щетинилися в червоне надвечірнє небо гострі зубці фортечних стін. Він дивився очима стороннього. Минуло чимало часу, доки спала омана і прийшло усвідомлення того, що все, що він бачив, було зведено його волею, стараннями, за його ж таки планом.

“Пробач мені, Пресвятая Богородице, що звернувся за порадою не до тебе, а до характерника. В оману ввела срібна стріла, яка не вкоротила йому віку. Нечистий він, хоч і не є слугою сатани. Звідки йому знати, що місто, на яке я націлився, — на пагорбі, за високими фортечними мурами? Прости мені, Пресвятая Діво, кров, яку я проллю! Роблю те не задля власної слави, а в ім’я великої мети. Косинський, Наливайко й Лобода вже почали військові дії проти гнобителів. Пів-України в огні. Якщо на Польщу не нацькувати сильнішого ворога, то вогнище непокори незабаром загасять. Нашою ж — руською кров’ю”.

Людно й гомінко було в таборі.

Біля конов’язей побільшало коней. Голодні, стомлені далекою дорогою, вони жували овес. Січові ж огирі, вигуляні й ситі, форкали, іржали, косували на чужинців.

“Багато з них не дочекаються своїх господарів, — думав гетьман про коней. — Одну людину вбити — гріх смертний. А погнати на загибель сотні