Читати книгу - "Списоносці"

Рука вже стискала ручку дверей, коли я обернувся на голос Анни-Марії.

— Будь ласка, — сказав я ледве чутно. Ми сіли поруч.

— Хто ви такий? — спитала вона.

Скажу тобі, що Анна-Марія теж нічого не знала про мене, крім того, що я — один з керівників повстанських сил проти червоних.

— Я один з тих, що схильні…

— Ваше прізвище? — перебила вона мене. — Як звати вас? Ви військовий?

— Хіба не все одно, Анно-Маріє? Ви знаєте, що я працюю в ім'я доброї справи. Хіба цього не досить? Моє ім'я? Господи, невже ім'я має таке значення? Ну, називайте мене Гашпаром.

— Гашпаре, — тихо промовила вона, похиливши голову. — Гашпаре… Я дуже… дуже боюся…

— Чого боїтеся, Анно-Маріє?

— Не знаю. Я боюсь вас, майбутнього, всього, навіть себе… Гашпаре, скажіть одверто, що буде з моїм чоловіком? — запитала жінка, доторкнувшись до моєї руки.

Я одразу ж збагнув, про що думає вона. Анну-Марію турбувало, чи пробачимо ми її чоловікові після поразки червоних. А мене зовсім не цікавило майбутнє Переді. Я ненавидів його. Проте, не бажаючи засмутити Анну-Марію, відповів:

— Я все зроблю для нього, Анно-Маріє… — І взяв її за руку.

Вона глянула на мене.

— Вірте мені…

Я дивився на кінчик язика, яким вона зволожила свої соковиті уста. Потім присунувся ближче і сказав:

— Ваш чоловік дуже завинив. Я хочу, щоб ви усвідомили це…

— Знаю, Гашпаре, — зітхнула жінка. — Знаю і ніколи йому цього не пробачу. Коли б ви знали, як я страждаю… Іштван ладен був видати мого батька, матір, всю сім'ю… але все-таки він мій чоловік…

Я гладив її руку. Вона не виявляла незадоволення. Ну, тепер можна й атакувати.

— Анно-Маріє, — шепотів я. — Не ображайтеся на мене за те, що я вам скажу. Але я не можу мовчати. Щось примушує мене відкрити вам своє серце…

З уст гарячково злітали слова кохання. Можливо, вони були трохи брутальними, але я не зважав на це.

— Ні… ні… не можна… — шепотіла вона, вивільнивши свою руку.

— Все можна… все, розумієш, Анно-Маріє?.. Тепер треба думати тільки про сьогоднішній день, який належить нам.

Далі мені здалося, що з неба скотилося сонце і розсипалось на силу-силенну маленьких сонечок у моєму тілі. Нас захопив у свої обійми шалений танок кохання. Доля Іштвана Переді була вирішена…

Відклавши набік ручку, я дивлюсь у вікно. Із заходу насуваються брудні, сірі, густі хмари. Дим з димарів низько стелеться над будинками і, чіпляючись за голі гілки дерев, клубочиться між ними шматками траурного крепу… В грубці потріскує вогонь… Я виймаю з шухляди твою фотографію, кладу перед собою на стіл і починаю з тобою розмову. Ти, професор, знімаєш окуляри і, дивлячись на мене, кажеш: «Ненавиджу тебе, батьку». — «Але ж я попереджав тебе, що буду щирим». — «Не думав, що ти такий цинік». — «Не ламай, сину, палиці над головою свого батька». — «Ні, ти мені не батько. Прошу тебе, пошматуй усе, що ти написав досі. Така сповідь нікому не потрібна». — «Не можу, сину. Я мушу писати далі. Одвертість — джерело очищення. Я бажаю очиститись і показати тобі, та й самому хочеться глянути, який я. Постривай трохи з своїм вироком».

Тихо падають на землю сніжинки. Тепло розморило мене… Щось навіть снилось мені, але вже не пригадую, що саме. То був якийсь тривожний сон, бо ще й тепер я не можу заспокоїтись. Снилась молода Анна-Марія. Бідна моя коханко, де ти зараз?..

Ще й досі згадую чарівні години всепоглинаючого кохання, яке я добув дорогою ціною — кров'ю. Анна-Марія не знала про це. Я не хотів казати їй правду, бо тоді я втратив би її.

Після того, як Хорті разом з своїми прибічниками прийшов до влади, я доповів про Переді. Анонімно. (Правда, сину, це жахливо?) І цього було досить, щоб його потягли на тортури. Не втомлюватиму тебе описами історичних подій.

Коротко розповім про свою долю. А справжню історію революції і контрреволюції потім напишуть учені. Мене це сьогодні вже мало цікавить. Немає потреби, щоб я, як свідок тих кривавих подій, докладно розповідав тобі про них. Але хочу звернути твою увагу, сину, на те, що після повстання ми хотіли довести світові, ніби червоні по-розбійницькому все руйнували і нищили. Хоч насправді в тому розгардіяші червоної революції для мас робилося дуже багато хорошого. Тоді я не вірив у це. Я дотримувався думки, що з червоними треба нещадно розправитись. Так воно й сталося. Наші офіцерські загони працювали старанно, навіть старанніше, ніж треба було, чим звернули на себе увагу всієї Європи. Про це нічого розповідати. Подробиці знайдеш у сучасних історичних? книгах, виданих комуністами. Хочу зазначити тільки одне. В розправі ми були згуртованішими за комуністів. Про це чудово свідчив процес над народними комісарами.

Я був палким прихильником розправи лад комуністами і гаряче підтримував Титуса в тому, що під час заворушення треба ліквідувати їх якомога більше. Мене призначили у новостворений відділ розвідки і контррозвідки, присвоївши звання майора. Здається, тоді я був наймолодшим майором в армії.

Почався допит Переді. Анна-Марія в розпачі просила в мене допомоги. Я пообіцяв, що замовлю слівце за її чоловіка, хоч насправді не збирався цього робити, бо хотів загибелі Переді — мені потрібна була Анна-Марія і її чудова вілла на Пашареті.

Якось одного березневого ранку я завітав до Анни-Марії. Я удавав сумного й зажуреного. Вона зустріла мене запитливим поглядом.

— Неподобство! — обурювався я, обнявши Анну-Марію. — Твій чоловік вів подвійну гру. Вчора він заявив, що дав мені фальшиві відомості… — Звичайно, це була брехня, але я хотів підготувати жінку до найгіршого. — Він збожеволів! Тримається як червоний… Обвинувачує нас… Просто жах! Що він тільки не верзе… Незважаючи на це, я все зроблю, але