Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

Він говорив, стежачи очима за кулями, що котилися по зеленому сукну більярда. Гравці були тутешні молоді люди, які інколи кидали заздрісні погляди на елегантне вбрання графа.

— Оце і все! Я хотів би надягти жалобне вбрання принаймні на час похорону. Але в усій околиці не знайдеш кравця, який відкрив би мені кредит хоч на два дні… У банку мені відповіли, що материн рахунок заблоковано й що, крім того, від'ємне сальдо становить сімсот з лишком франків… А знаєте, хто повідомив мені цю приємну новину?

— Син вашого управителя!

— Так!

Він випив ковток пекучого ґроґу й замовк, уважно стежачи за більярдом. Оркестр заграв віденський вальс під цокання більярдних куль. Кумедний акомпанемент!

В кафе було жарко. Все довкола здавалося сірим, хоч світила електрика. Це було старовинне провінційне кафе з єдиною поступкою модернізмові — табличкою з написом: «Коктейлі по 6 франків склянка».

Мегре неквапливо курив. Він теж дивився на більярд, яскраво освітлений лампами з зеленими абажурами. Час від часу двері відчинялися, і вже за кілька секунд вривався повів крижаного вітру.

— Сядьмо в глибині залу…

Це був голос адвоката з Буржа. Він пройшов повз стіл, за яким сиділи Мегре з графом, а слідом ішов Жан Метейє у білих вовняних рукавичках. Але вони дивилися перед себе й побачили Мегре та графа лише тоді, коли сіли за стіл.

Їхні столи стояли майже навпроти один одного. Метейє злегка почервонів і замовив не зовсім твердим голосом:

— Мені шоколад!

Граф де Сен-Ф'якр неголосно пожартував:

— Давай, голубе!

Якась жінка всілася за столом посередині між обома групами; вона, як давня знайома, всміхнулася гарсонові й прошепотіла:

— Як завжди!

Їм подали шеррі. Жінка напудрилася, підвела помадою губи. Вона кліпала очима й не наважувалася звернути свій погляд у бік того чи другого столу.

На кого їй повести атаку — на Мегре, огрядного й лагідного, чи на адвоката, що був елегантніший і вже зиркав на неї з прихованою усмішкою?

— Отож, як бачите, я змушений іти за труною в сірому! — пробурмотів граф де Сен-Ф'якр. — Бо ж я не можу позичити чорний костюм у дворецького! Або надягти сюртук покійного батька!

За винятком адвоката, якого зацікавила жінка, всі дивилися на найближчий до них більярд.

Їх було три. Грали тільки на двох. Коли музиканти закінчували черговий номер, лунали вигуки «браво!». І раптом знову чувся дзенькіт склянок і тарілок.

— Три портвейни, три!

Двері відчинялися й зачинялися. До кафе вдирався холод, а потім його поступово поглинало затишне тепло.

Над третім більярдом спалахнули лампи — їх увімкнула касирка.

— Тридцять очок! — г- оголосив хтось.

А потім той самий голос додав:

— Півпляшки віші… А втім, ні, принесіть віттель з полуничним соком…

Це був Еміль Готьє, який ретельно обводив блакитною крейдою кінчик свого кия. Потім він переставив лічильник на нуль. Його партнером був заступник директора банку, старший років на десять, з чорними закрученими вусами.

Лише після третього удару, досить невдалого, Готьє помітив Мегре й привітався, трохи збентежений. А потім так поринув у гру, що не мав більше часу дивитися довкола.

— Звичайно, якщо ви не боїтеся холоду, в моїй машині знайдеться для вас місце… — сказав Моріс де Сен-Ф'якр. — Дозволите почастувати вас чим-небудь? Я б випив іще чарку…

— Гарсоне! — голосно покликав Жан Метейє. — Замовте мені сімнадцятий номер у Буржі!

Номер його батька!

Мегре курив люльку. Потім замовив іще пива. І жінка, мабуть, тому, що він був найогрядніший, нарешті зупинила свій вибір на ньому. Щоразу, коли він дивився в її бік, вона всміхалась йому, наче вони були давні знайомі.

Їй було зовсім невтямки, що він саме поринув у думки про стареньку, як її називав навіть рідний син, про ту, що лежала на другому поверсі там, у замку, і що перед нею проходили селяни, штовхаючи один одного під бік.

Тільки зараз він бачив її не мертвою. Мегре згадував, якою вона була колись давно, ще тоді, коли перед «Кафе де Парі» не стояли автомашини і тут іще не пили коктейлів.

У замковому парку, висока, струнка, шляхетна, як героїня роману про аристократів, вона йшла поруч із візком, що його котила нянька…

Мегре був тоді звичайний хлопчисько, чиє волосся, як в Еміля Готьє або рудого служки, вперто стирчало на маківці.

Хіба він не заздрив графові в той ранок, коли подружжя поїхало до Екс-ле-Бена автомашиною, однією з перших в усій околиці? Обличчя графині не було видно крізь вуалетку. Граф був у великих окулярах. Це було схоже на героїчне викрадення. А нянька тримала ручку немовляті й махала їм нею «до побачення!».

А зараз стареньку кроплять свяченою водою і в її покої пахне воском.

Еміль Готьє заклопотано крутився коло більярда, робив карколомні комбінації і з поважним виглядом стиха рахував:

— Сім…

Він збив іще одну кулю. Виграв! Його начальник із закрученими вусами промовив кислим голосом:

— Прекрасно!

Жан Метейє, якому усміхнений адвокат щось безупинно торохтів, і граф де Сен-Ф'якр, який нарешті лінивим жестом зупинив гарсона: «Повторіть!», стежили один за одним понад зеленим сукном більярда.

Мегре згадав про бойскаутський сюрчок. Гарний бронзовий сюрчок за два су; такого в нього ніколи не було.

— Ще одна телефонна розмова! — зітхнув Мегре, коли Метейє знову підвівся.

Але той не зайшов ні до телефонної кабіни, ні до туалету. До того ж повновидий адвокат сидів уже на краєчку стільця, як людина,