Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лис уже сидів неподалік і нюхав повітря.
— Забирайся поки не пізно, — загарчав на нього собака, — а то пересвідчишся, які гострі в мене зуби!
— Нічого ти мені не зробиш, — сказав лис. — Всієї твоєї спритності лише на п'ять кроків і вистачить.
— Сьогодні, може, і на шість вистачить, — прогарчав собака і ловко підскочив до лиса.
Одним ударом він збив його з ніг, придавив лапами до землі, а потім вчепився в його шию зубами і поволочив до будки. На порозі вже стояв Нільс із ошийником у руках.
— Чудово, куме! А я ось тобі даруночок приготував, — весело сказав Нільс, побрязкуючи ланцюгом. — Нумо, приміряємо! Мабуть, шия у тебе затонка для цього намиста! Але ти не горюй, ми тобі добряче поясочок прилаштуємо.
Він просунув ошийник одним кінцем під черево Смірре і клацнув замком.
— Ох і пояс! От так пояс! — примовляв Нільс, підстрибуючи навколо Смірре.
Смірре клацав зубами, звивався, дзявкотів, але це не допомагало — ошийник міцно перетягнув його черево.
— Ну, будь здоров, куме! — весело крикнув Нільс і побіг до воріт.
Смірре рвонув за ним, та марно! Всієї його спритності вистачило тепер лише на п'ять кроків.
А Нільс, помахавши йому на прощання рукою, пішов своєю дорогою.
5Дійшовши до кінця села, Нільс зупинився.
Куди ж тепер іти?
І раптом він почув над головою гусячий крик:
— Ми тут! Де ти? Де ти?
— Я осьдечки! — закричав Нільс і високо підстрибнув, щоб гуси могли побачити його в густій траві.
І справді, Мартін одразу ж його побачив. Він спустився на землю і став перед Нільсом, як вірний кінь. Нільс ніжно поплескав його по шиї.
— От уже не гадав, що ви так скоро мене знайдете! — сказав він.
— Ми б і не знайшли, — відповів Мартін, — якби голуб путь не вказав, та дрізд не допоміг, та шпак не напоумив.
— Отже, не даремно я їм кричав, — сказав Нільс. — Адже мені ворони ані слова не давали сказати. За кожне слово дзьобом клювали… — І Нільс потер свої ґулі та синці. — А знаєш, хто ворона підмовив? — запитав Нільс. — Лис Смірре! Це все його витівки!
— От рудий розбійник! — вигукнув Мартін. — Просто життя від нього немає! Ну що нам із ним робити? Як його позбутися?
— Тепер уже нічого не треба робити, — поважно сказав Нільс. — Я сам усе зробив. Я його на ланцюг посадив. Він зараз сидить, як дворовий пес, у собачій будці, й лише зубами клацає.
Мартін з радощів залопотів крильми.
— Смірре сидить на ланцюгу! От як ловко! Ох і молодець же ти, Нільсе! Ну й молодчина! Летімо швидше, адже Акка ще нічого не знає!
Нільс забрався на Мартіна, і вони полетіли до зграї.
— Смірре сидить на ланцюгу! Нільс посадив Смірре на ланцюг! — прокричав іще здалеку Мартін.
І по всій зграї поміж гусей ширилася радісна звістка:
— Нільс посадив Смірре на ланцюг! Смірре посаджений на ланцюг! Смірре сидить на ланцюгу!
Гуси летіли навперейми Нільсові й на всі голоси викрикували:
— Нільс переміг Смірре!
— Нільс посадив Смірре на ланцюг!
Вони кружляли над Нільсом, і від їх веселого крику прозоре весняне повітря дзвеніло й здригалося.
І сама стара Акка Кебнекайсе кружляла і кричала разом зі всіма, попри свій похилий вік, забувши, що вона ватажок зграї.
Розділ дев'ятий
Бронзовий і дерев'яний
1
Сонце вже сіло. Останнє його проміння згасло в оборках хмар. Над землею згущувалися вечірні сутінки. Зграю Акки Кебнекайсе вони застали в дорозі. Гуси втомилися. Вони махали крильми з останніх сил. А стара Акка неначе забула про відпочинок і летіла все далі й далі.
Нільс із тривогою вдивлявся в темряву.
«Невже Акка вирішила летіти цілу ніч?”
Ось уже показалося море. Воно було темним, як і небо. Тільки гребені хвиль, що набігали одна на одну, виблискували білою піною. І серед хвиль Нільс побачив якісь химерні кам'яні брили — величезні, чорні.
Це був цілий кам'яний острів.
Звідки тут це каміння?
Хто нагромадив його тут?
Нільс згадав, як батько розповідав йому про одного страшного велетня. Цей велетень жив у горах високо над морем. Він був старий, і часто спускатися крутими схилами йому було важко. Тому, коли бажав наловити форелі, він виламував цілі скелі й кидав їх у море. Форель так полошилася, що вистрибувала з води цілими зграями. І тоді велетень ішов униз, до берега, щоб підібрати свій улов.
Можливо, саме ось ці кам'яні брили, що височіють серед хвиль, і нагромадив велетень.
Але чому ж у провалах між брилами виблискують вогняні цятки? А що, коли це очі звірів на чатах? Ну звичайно ж! Голодні звірі так і нишпорять по острову, шукаючи собі здобич. Вони й гусей, імовірно, запримітили і чекають не дочекаються, щоб зграя спустилася на це каміння.
Ось і велетень стоїть на найвищому місці, здійнявши руки над головою. І чи не той це велетень, який любив поласувати фореллю? Можливо, і йому страшно серед диких звірів? Може, він кличе зграю на допомогу — тому й підняв руки?
А з дна моря на острів лізуть якісь чудовиська. Одні — тонкі, гостроносі, другі — товсті, опецькуваті. Й усі збилися до купи й ледь не душать одне одного.
«Швидше б уже пролетіти мимо!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми», після закриття браузера.