Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

…Ми стояли під гидотним листопадовим дощем і дивилися одне на одного, бачачи в напівтемряві лише обриси облич. Потім губи мої торкнулися її щоки, вона повернула обличчя, підставляючи мені свої губи, і плювати на сирість, морок і все на світі…

…Вона нагадала, що в кімнаті живе сама після загибелі подруги. І додала: краще б Таня була жива… А я промовчав — що на те скажеш? Та й непотрібні вони, слова, коли виповнюється заповітна мрія: жінка сама запросила тебе до себе.

МЕТОД ВИКЛЮЧЕННЯ

— Я, здається, розкусила твій сон.

Ми були самі, та, видно, ніч — це такий час, коли просто не можеш розмовляти інакше, ніж пошепки.

— Який сон?

— Пам’ятаєш, ти мені розповідав? Темний коридор і примари…

— А-а-а… До біса їх, дурниці різні. Чому тут обов’язково треба шукати якийсь смисл?

Вона вмостилася зручніше.

— У тебе хоч раз було таке: ідеш вулицею, когось зустрічаєш, заходиш кудись — і раптом здається, що все це ти вже десь бачила, колись пережила?

— Та помічав таке не раз…

— Я читала про це. Сон — це підсвідомість, паралельний світ, у який ми потрапляємо лише у сплячому, тобто повністю розслабленому стані. Реальність уві сні трансформується…

— Надто вже складно для такого типа, як я.

— Ти розповідав мені про це до того, як убили п’яту дівчину. Цілком можливо, ти уві сні передбачив це вбивство.

— Яка дурниця!. — це я промовив голосно. — Ти що, серйозно?

— Одна жінка загубила паспорт, а через деякий час уві сні побачила, як кладе його під купу старих листівок у нижню шухляду письмового столу. Вранці відчинила шухляду — паспорт був там. Я по телевізору передачу бачила.

— Морочать же голову людям усякі маразматики!

Вона присунулася так, що її груди торкнулися моїх. М’яка долоня пестила мою щоку.

— Послухай уважно: ти, як я уже казала, бачив п’ять примар, а вбивств на той час сталося лише чотири. І ось — п’ята смерть. Якби їх очікувалося більше, ти зустрів би у своєму сні не п’ять, а більше… Я багато думала над твоєю версією, — говорила вона збудженим шепотом. — Ти правий, ми маємо справу з жахливо закомплексованою людиною, і комплекси у нього, без сумніву, на сексуальному ґрунті. Але я знайшла помилку, одну суттєву помилку в твоїх розрахунках. Ні, не тепер, — вона ухилилася від поцілунку, а я насилу контролював себе.

— Так я про твою помилку… Ти не врахував того, що закомплексована людина уникає товариства, суспільства взагалі, коло його спілкування обмежене. І припустив, що він стирчить вечорами у балагані «Зодіаку», сама атмосфера якого повинна викликати в нього нудоту. Справа в тому, що людині важко самій подолати комплекси, а спроба зробити це тільки поглиблює їх. Згоден?

У її просторікуваннях була певна логіка.

— Гаразд, а як же він тоді обирає свої жертви?

— А ось якщо ми вирахуємо це, — вона ткнула пальцем мене в груди, — то дізнаємося, де його шукати, а потім і хто він.

У мені вже знову прокинувся азарт.

— Усі п’ятеро вбитих не були знайомі. І все ж таки вбивця не тицяв пальцем навмання. Щось їх об’єднувало.

— «Зодіак»?

— Але якщо він не постійний відвідувач «Зодіаку», то…

— …то в нього є джерело, через яке надходить інформація про дівчат, що його цікавлять, — Алла немовби читала мої думки. — А оскільки він, судячи з усього, уникає жіночого товариства, то лишається товариство чоловіче — ось де нам, дівкам, кісточки перемелюють!

— Причому, — я подався вперед, боячись втратити логічну ланку, — це повинна бути одна людина або ж гурт людей, які постійно товчуться в «Зодіаці». А хто буває в барі частіше працівників того ж таки бару? Адже життя бару постійно на очах у бармена!

Алла заплескала в долоні. Після шепотіння аплодисменти зазвучали неприродно голосно.

— Барменів двоє. Юрко й Сашко. Працюють…

— Працювали, — поправила Алла. — Не забувай, що один уже сидить.

— Так, працювали позмінно. Жили в одній кімнаті. А як же вони могли контактувати з убивцею дівчат?

— Припустімо, він їхній сусіда.

— Знову «припустімо»?

— А у нас тут усе на припущеннях! Отже, вони живуть поруч…

— І що, вони навмисне розповідали йому…

— Та ні! Просто чесали язиками, ну як мужики взагалі, згадували різні історії, звичайнісінькі плітки. Навряд чи хтось із них підозрював, що один із слухачів зробить свої висновки. А для Юрка подібна балаканина взагалі мала фатальні наслідки. Ось тільки вбивця наш — людина не їхнього кола. Значить, щось повинно об’єднувати і їх…

— А коли преферанс? Чи шахи. Чи нарди. Чи взагалі покер. Для компанії. Дурна, звичайно, версія, та іншої поки що нема.

— Не така вже й дурна. У мене дівчисько знайоме в’яже, так до неї півобщаги консультуватися ходить. Чисто ділові стосунки. А за картами хлопці цілком можуть тріпатися, ні до чого ж не зобов’язує. Дівчата теж за плетивом пліткують. Слухай, щось уже тепліше…

Вона увімкнула світло. Ми дивилися одне на одного і усміхалися. Версія безглузда. Кавова гуща, вилами по воді. Але чому нам так весело, раз ми обидвоє усвідомлюємо всю хисткість подібних припущень? А тому, що ідея, що народилася — плід роботи думки. Ми не сидимо склавши руки, ми думаємо і діємо.

Двері відчинив товстий хлопчисько в окулярах. Можливо, він був навіть старший за мене, але виглядав як хлопчисько.

— Серьога дома? — дурнувато посміхнувшись, запитав