Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

Тоді в розмову втрутився Аладдін:

— О царю над царями, нічого особливого я не зробив, лише витягнув з-за пазухи магрібця лампу (Бадр аль-Будур розповіла мені, що той завжди носив її із собою) і наказав джинові перенести наш палац сюди. О благословенний, іди і сам подивися на того, хто завдав усім нам таких страждань. Він лежить мертвий в іншій кімнаті.

І султан пішов, щоб побачити вбитого магрібця, а тоді звелів своїм воїнам порубати тіло, спалити й розвіяти за вітром. А потім обійняв Аладдіна і сказав:

— Дякую тобі, о сину, за твої старання. Ти пробач мені за те, що я хотів тебе стратити. Відчай керував мною, бо я думав, що через тебе навіки втратив свою єдину дитину.

— О великодушний царю, так вчинив би кожен на твоєму місці, — відповів Аладдін.

А потім султан наказав розпочати святкування на честь повернення його доньки та зятя.

Але подейкують, що в того клятого магрібця був брат, ще сильніший та ще лихіший маг. Одного разу він ворожив на піску і висипав гороскоп свого брата, якого давно не бачив, щоб дізнатися, де він і що з ним. Побачивши, що того нема серед живих, дуже через це засмутився, а потім ще раз розсипав пісок, щоб знати причину і місце братової смерті. Пісок показав чаклуну всю історію знайомства його брата із Аладдіном і те, що його брата було спалено у східних землях, а попіл розвіяно за вітром. Дізнавшись і про те, що Аладдін володіє чарівною лампою, ворожбит схотів будь-що помститися за брата.

Магрібець вирушив у далеку дорогу, і їхав так довго, аж поки не дістався міста, де жив Аладдін. Оселився у заїжджому дворі, він два-три дні відновлював сили після важкої подорожі, а тоді почав думати, як звести зі світу того, хто порішив його брата.

Чаклун пішов у центр міста і зупинився там, де городяни грали в шахи. Він почув, що всі говорять про якусь стару, Фатіму. Вона була благочестивою жінкою, жила у пустелі й лише двічі на тиждень приходила у місто. Люди дуже поважали її. Брат покійного магрібця поцікавився у одного з городян:

— О добродію, я нетутешній і мені цікаво, хто ця Фатіма, про яку всі говорять із такою шаною? Розкажи, де мені її шукати. Мене спіткало лихо, тож я хочу попросити її, щоб помолилася за мене. Можливо, Аллах прислухається до її молитов і відверне біду від мене.

І той городянин вивів чужинця за межі столиці й показав здаля помешкання Фатіми. А жила вона у печері на вершині гори. Магрібець подякував городянину за послугу, а сам повернувся до гостини. Зранку він знову пішов у місто, і така була воля Аллаха, що того дня Фатіма також прийшла.

Магрібець ходив містом і бачив, що люди збираються то на одній, то на іншій площі.

— Що відбувається, чому люди збираються на площах? — поцікавився він у чоловіка, який прямував за натовпом.

— Там благочестива Фатіма.

Фатіма збирала навколо себе людей щоразу в іншому місці, тож магрібець тинявся за нею аж до смеркання. Коли ж вона повернулася до своєї печери, він непомітно прослідкував за нею. Опівночі, коли Фатіма міцно заснула, чаклун увійшов до печери й побачив, що вона лежить на шматку рогожі. Він схопив нещасну жінку за голову, витяг кинджал і голосно верескнув:

— Якщо ти вимовиш бодай слово або закричиш, — застеріг магрібець, — я вб’ю тебе! Встань і зроби те, що скажу.

Він ще довго погрожував, що вб’є її, якщо вона посміє його ослухатися і нарешті сказав:

— Дай мені своє вбрання, а собі візьми моє.

Фатіма мовчки віддала магрібцю своє лахміття, пов’язку на голову, хустку і покривало. Але магрібцю цього здалося замало, і він наказав:

— Вигадай щось, щоб моє обличчя набуло такого ж кольору, як твоє!

Фатіма пішла вглиб печери й повернулася звідти із якимось глеком. Там було трохи олії, вона змочила нею свої пальці й помастила обличчя чужинця, потім зодягла його у своє вбрання, пов’язала на голову хустку, дала йому свій костур, на шию повісила вервицю та ще й навчила, що робити, коли він ходитиме містом, аби ніхто не засумнівався у тому, що це вона. Потім жінка подала йому люстерко і сказала:

— Поглянь-но на своє обличчя. Тепер ти схожий на мене!

Магрібець подивився на своє відображення й упевнився, що вони із Фатімою, як дві краплі води. Тоді він витяг кинджал і таки вбив її, а тіло закопав на гірському схилі. Дочекавшись світанку, він спустився з гори. Він ходив вулицями міста, а люди збиралися довкола нього і просили благословення, навіть не підозрюючи, що перед ними підступний чужинець, а не Фатіма.

Коли магрібець, перебраний на Фатіму, проходив під вікнами палацу, Бадр аль-Будур, зачувши гамір на вулиці, спитала своїх невільниць:

— Що відбувається на вулиці?

— О царівно, це благочестива Фатіма зійшла у місто і люди просять її благословення.

Тоді султанівна сказала євнухові:

— Приведи до нас Фатіму, ми попросимо її помолитися за нас. Я багато чула про її дива і хочу її бачити.

Євнух пішов і привів до неї магрібця, вбраного у одяг мертвої вже Фатіми. А чаклун, опинившись перед Аладдіновою дружиною, пустив у хід усе своє лукавство. Бадр аль-Будур зустріла його з належною шаною й промовила:

— Вельмишановна Фатімо, чи не була б ти така ласкава трохи погостювати у мене? Я прошу твого благословення і бажаю навчитися того, що вмієш