Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Було скасовано козацький стан і фізично винищено національно свідомий елемент. Козацьку еліту “за контррєволюціонний саботаж протів колєктівізаціі” вислано на вимирання до Сибіру та північних районів Росії. Найбільш активні верстви сільського населення вислані у повному складі, наприклад, станиці Полтавська, Уманська, Поповичівська вислані повністю. І назви цих станиць змінені, відповідно, на Красноармєйскую, Лєнінградскую, Калініскую. Одночасно штучно організованим голодом виморено до 20%станичного населення. Розгромлено національно-культурне життя (ця акція відома під назвою “розгрому українізації”: закрито українські школи та інші учбові заклади, ліквідованеукраїнське книгодрукування й преса, знищено українських письменників, культурних діячів, учителів).

У часи розгрому українізації на Кубані було винищеночекістами бандуристів, щоб своїми піснями про козацьке минуле не відволікати народ від побудови “нового щасливого життя”.

От саме в цей час і в таких умовах українське населення Кубані було записано в росіяни. Зламана терором, доведена до стану жаху, людність не наважувалась на протести. Як свідчить “Атлас. Українці – східна діаспора” (Київ, 1993) наслідком цієї московської акції чисельність українського населення Кубані згідно з даними всесоюзних переписів скоротилася з 75 – 95% в 1926 році до 2% в 1959 році.

Москву не задовольнили ті величезні матеріальні ресурси, що вона за 300 років свого панування виссала з України для зміцнення своєї могутності. Імперія за часи більшовицької влади насильно перепомпувала до складу російського етносу багатомільйонне населення українських територій, які насильно включила до Російської РФСР: Кубані, Ставропілля, Таганрожчини, Вороніжчини, Курщини, Білгородщини, Брянщини та інших. І цей хижацький паразитизм Москва називала “дружбою народів”.

Внаслідок цієї “дружби” за рахунок українців та інших народів Союзу чисельність росіян за 70 років зросла вдвічі.

Мати моєї дружини Віри – Олександра Денисенко – народилася 1905 року на Кубані в станиці Охтанизівській Таманської полкової округи в родині козака Луки Любенка та його дружини Олени (в дівоцтві Красноголової). Крім неї, в сім’ї було ще троє дівчат: Настя, Векла та Варвара, а також набагато старший брат Михайло, старша дочка якого Палажка була однолітком Олександри, а менша його дочка Марія – однолітком Варвари.

Оскільки родина мала лише двох чоловіків, їй припадало мало орної землі, якою військова влада наділяла тільки чоловічу стать козацького населення. Дід Лука орендував землю в тих станичників, що мали багато хлопців.

В ті часи присадибна земля використовувалася переважно під господарські будівлі: комори, стайні, кошари, хліви тощо, де утримувалися коні, воли й корови, свині, вівці і різна птиця. Багато місця займали скирти сіна. Сіно косили в степу, а також у плавнях – прямо з човна-байди, зрізаючи маленькими кісками-терпаками вершечки молодого комишу (очерету). Старий дозрілий комиш косили взимку по льоду, прив’язуючи для безпечного пересування до підошов залізні бузлуки з гострими шипами. Старий комиш використовувався як основний будівельний матеріал (для стін, стель, дахів), а також для палива. Як паливо також використовувався коров’ячий кізяк.

Ні саду, ні городу при садибах не було (хіба що якась поодинока окаціїна самосівом виростала). Садовину й городину вирощували на розташованих поза межами станиці багах, що були приватною власністю кожного окремого господаря, передавалися у спадок, купувалися й продавалися. На багах розводився й виноград. Любенки мали багу на Синій Балці. Там була хатина, де перероблялися плоди саду й городу.

Михайло не відділявся в окремі господарі, він мало займався господарством, а переважно рибалив у лимані. Тоді водилося багато цінної риби: осетрів, севрюги, рибця, селяви. Масово виловлювалися сула (судак), тарань. Чимало було сома й шарана (сазана). Через костистість зневажалися чехонь та білизна. Не користувалися попитом щука й лин, який в Україні вважався найсмачнішою рибою. На Кубані ж казали, що лин мулом тхне.

До речі, іногородні-пересипці, які зовсім не мали землі і селилися на піщаній косі біля пересипського гирла, тільки рибалили в морі. Члени їхніх родин переробляли рибу, виготовляли й лагодили рибальські снасті. Свої рибальські снасті-ставники навішували на встановлених на дні моря стовпах-гундерях. Використовували ятері, неводи, інші снасті. Взимку провадили підльодове рибальство. Більшу частину вилову скуповували у них прямо на березі прасоли[104].

Між пересипцями та станичанами завжди були неприязні стосунки. Знаменитий копач колодязів (умів знаходити місце для колодязя із “сладкою”, тобто несолоною водою) дід Хвалюн застерігав автора ходити в станицю до дівчини-козачки, бо “то вороги наші”.

Лука Любенко любив коней і розводив породистих на продаж. Завжди мав їх із десяток.Бувсуворимдо членів своєї родини. Ніколи не наймав робітників, порав господарство власними силами. Тому з дитинства всі вони тяжко працювали. В залежності від віку кожний мав свої господарські обов’язки.

Старші дочки Настя й Векла порали коней: годували, напували, чистили. Тітка Векла згадувала, який її обіймав жах, коли батько змушував гнати коней до лиману купати. Треба було сідати на них верхи, а дужі застояні коні, нетерпеливлячись, перебирали ногами, крутилися – от-от стопчуть копитами. А батько сердито лаяв та погрожував батогом за боязкість дочок.

Тяжка фізична праця потребувала ситної їжі. Тому тяжко переносилися пости. До них готувалися ретельно: збивали свіжої олії, заготовляли в’ялену рибу. Проте за піст дужевиснажувалися. Підліток Олександра, повертаючись увечері з полоття, ледве тягла ноги і жалісливо думала: “Хоч бизахворіти, може б, яєчка дали з’їсти”.

Вся сім’я обідала зі спільної великої миски, тільки дід Лука їв з окремої, бо кашу любив дуже гарячу, а борщ – дуже наперчений. У свою чималу дерев’яну ложку він натовкував багато перцю, а тоді набирав нею страву. Умочена в спільну миску дідова ложка робила борщ таким гірким, що був не придатним для споживання малечею.

Бувало, Михайло одягався у святковий козацький стрій, сідлав найкращого коня і пускав його чвалом станицею, а сестри милувалися його стрункою статурою і тим, як гордо тримався він на коні. Помер Михайло Любенко молодим від апендициту (в ті часи, в умовах станичної медицини, це була смертельна хвороба)…

Якось