Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Сідалковський залишив кабінет Стратона Стратоновича і відчув, що його нараз покинуло почуття гумору. «От звідки з'явився дядя Філя! Грак міняє прописку і жінку. Ну, Граче, я покажу тобі дядю Філю!»

У приймальні він ще застав Бубона. Той регулярно брав з нього аліменти, Сідалковський платив йому за Це регулярним глузуванням.

— Хотів вас запитати, Карле Івановичу, ви й досі посилаєте дитину на музику?

— А що таке, шановний? — насторожився Бубон.

— Не калічте дитину. Повірте моєму досвідові…

— Може, у вас і є досвід, шановний, тільки не у вихованні дітей….

— Давайте хоч сьогодні без натяків, Карле Івановичу. У мене такий радісний день!

— Що ж у вас за день? Черговий раз одружуєтесь? Чи вас змушують до цього?

— По секрету скажу. Нахиліться ближче, — притягнув його до себе Сідалковський. — Тільки це суто між нами! На дипломатичний прийом запрошений….

— Так я вам і повірю! Що там, у Києві, нема більше кого запрошувати, тільки вас? Стільки шановних людей!

— Карле Івановичу, ви мене ображаєте! Адже щойно ви й на мене казали «шановний». Навіть двічі.

— Я так на всіх кажу. На вас сказав би малошановний, та не… Як вам сказати? Слова потрібного не підберу…

— Ваша культура вам не дозволяє…

— От-от, культура! Совість моя не дозволяє так казати! Що ви там за дитину хотіли сказати, бо я вже йду?

— Не посилайте її на музику. Не вірите моєму досвідові, повірте досвіду дяді Філі…

— А хто такий дядя Філя? Ваш друг, приятель?

— Як, ви не знаєте дяді Філі?! Це президент підпільного клубу «Навіки разом». Торгує найкращими адресами, його знають усі. Навіть у прокуратурі республіки, куди час від часу запрошують на ділові побачення.

— Не морочте мені голови, шановний! Мені ніколи. Ідіть транспарант придумуйте. Гроші не пахнуть.

— Я це знаю. Так от, дядя Філя має і досвід, і гроші. До речі, ні перше, ні друге йому кишень не обриває,— натякнув Сідалковський на Бубонові кишені, в яких Карло Іванович завжди щось виносив з «Фіндіпошу»: то папір, то клей, то кнопки, то чорнило, то навіть електролампочки.

— Йдіть ви до біса! — Карло Іванович круто повернувся, але, заінтригований дядею Філею, все ж не чинив опору, коли Сідалковський нахабно схопив його за нарукавник.

— Я той досвід дяді Філі хочу передати вам, Карле Івановичу. Не мучте дитину фугами й сонатами! Мені ж уже, гадаю, дядя Філя не знадобиться, — він показав на білосніжний конверт. — Бачте, не «шановний», а «вельмишановний» пишуть! І звідки? З кон-суль-ства! — збрехав він, не кліпнувши жодним оком.

— Вам? І з консульства?

— Мені! Так от, зважте, я за досвід грошей не беру. Мені достатньо того, що ви даєте під звіт, і я в цьому відчуваю усю вашу любов до себе…

— Шановний, де ваш досвід?

— Не досвід, Карле Івановичу, швидше порада: не робіть з Музи піаністки. Хай краще йде королевою бензоколонки чи в кондитерську школу при ресторані. У неї завжди будуть солодкі тістечка і свіжий торт. Повірте мені, там більше варіацій, ніж у сучасній музиці. Як, до речі, і в бухгалтерії…

— Ви таки хам, Сідалковський! Я в цьому ніколи не сумнівався…

— Карле Івановичу! Не підкреслюйте мені цього. У мене ж незакінчена вища…

— Бабусі, шановний, скажете… Я знаю… Тільки дурником прикидаєтесь!

— Але я виховувався у старенької гувернантки дореволюційного походження. Тож і не дивно, що в мене стільки пережитків. А ви ж людина сучасна. І з спецосвітою. Така посада! Народилися у вік розщеплення атома і схрещування ондатри з їжаком, і так висловлюватися?!

Бубон ішов коридором, щось бубонів і відмахувався від Сідалковського, як старий вгодований кінь від надокучливих мух. Євграф не відставав ні на крок.

— Невже не можна простіше? Ви могли сказати те саме, але іншими словами, я б зрозумів. Розумному досить. Скажімо, так: «Сідалковський, ви один із синів Ноя». Все ж таки м'якше… — У Сідалковського був піднесено-щасливий настрій, як у людини, котрій сказали, що на неї чекає величезна спадщина по смерті дядечка.

Бубон раптом зупинився і повернувся всім корпусом до Сідалковського.

— Синок, — по-батьківськи сказав він. — Тобі що, нічого робити? Доросла ж людина, платиш аліменти…

— Це розуміти як моє досягнення чи як промах?

— Розумій, шановний, як хочеш. Але тобі вже давно пора взятися за розум. Треба, поки не пізно…

— Ви певні в цьому, Карле Івановичу? Мої університетські викладачі переконували мене в протилежному: головне — палітурки, а розум на сьогодні — не дефіцит.

— Сидів би ти, працював тихо, шановний. А ви всі божеволієте від нудьги. Краще ондечки транспарант придумав би. Поки гроші на премію є…

— Вашу пропозицію приймати як спецзамовлення, чи це входить у зарплату?

— У зарплату, шановний, у зарплату, яку вам і так даром платять!

— По зарплаті я давно перевиконав норму, Карле Івановичу. А ви все ж подумайте про Музу. Я хочу, щоб у вас була спокійна і забезпечена старість.

— Про мою старість держава потурбується, пройдисвіте, — буркнув Карло Іванович і сховався по той бік бухгалтерських дверей.

У коридорі туди й назад, ніби розмотуючи невидимий клубок ниток, снував з цигаркою в зубах Ховрашкевич. Він глибокодумно морщив чоло і так димів, що складалося враження, ніби коридором пересувається спеціальний агрегат з димарем. Великий фіндіпошівський мислитель думав. Але не про транспарант. Він