Читати книгу - "Різдвяна пісня, Чарльз Діккенс"

- Звісно, звісно! - сказали в один голос місіс Ділбер і чоловік.

- Ось і гаразд! - закричала прибиральниця.- І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадобляться.

- І справді,- сміючись, підтакнула місіс Ділбер.

- Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він віддасть Богові душу,- продовжувала прибиральниця,- чому він не жив як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак - сам-саміський.

- Щира правда! - сказала місіс Ділбер.- Це йому кара за гріхи.

- Шкода лише, що покарали ми його мало,- відповіла прибиральниця.- Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей вузол, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся - першою покажу своє добро. І цих не боюся - нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв’язуйте вузол, Джо.

Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки - ото й усе.

Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.

- Ось скільки ви одержите,- сказав лахмітник,- і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?

Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.

- Дамам я завжди переплачую,- сказав старий.- Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був таким щедрим, і зменшу півкрони.

- А тепер розв’яжіть мій вузол, Джо,- сказана прибиральниця.

Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.

- Що це таке? - запитав лахмітник.- Невже завіса?

- А таки так,- зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті.- Завіса з-над ліжка.

- Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?

- Ясна річ, зняла,- відповіла жінка.- А що такого?

- Тобі на роду написано нажити капітал,- завважив лахмітник.- І ти його наживеш.

- А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить,- незворушно відповідала жінка.- Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.

- Це його ковдра? - запитав лахмітник.

- А чия ж іще? - відповіла жінка.- Тепер уже й без ковдри не застудиться!

- А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? - запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.

- Не бійся,- мовила вона.- І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся,- на цій сорочці не те що дірочки - жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.

- Як це пропала? - запитав лахмітник.

- Таж напнули на нього і мало не поховали в ній,- зі сміхом відповіла жінка.- Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла,- вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.

Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.

- Ха-ха-ха! - розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі - кожному його частку.- Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!

- Духу! - промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят.- Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того… Боже милостивий, а це що?

Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінилося - тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбраного ліжка без полога, на якому під порваним простирадлом лежав хтось хоча й безмовний, але його незавидна доля промовляла сама за себе.

У кімнаті було темно, занадто темно, аби що-небудь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якомусь внутрішньому бажанню, й роззирався довкола, намагаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неоплаканий, покинутий усіма, спочивав мрець.

Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вказувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить було тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем поворухнути,- і він побачив би обличчя. Скрудж розумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло - так само неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.

О холодна, жорстока й невблаганна Смерть! Споруди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але якщо цю людину