Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неоднаковими стежками" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 75
Перейти на сторінку:
й бо­жевільні. Мені здається, що во­ни спер­шу збо­же­воліють, а потім вже штри­ка­ють спи­са­ми та шаб­ля­ми один дру­го­го в гру­ди, - ска­зав Ни­кон вже тро­хи зас­му­че­ним го­ло­сом.

- Та й та вся різа­ни­на діється не доб­рохіть, а під за­га­дом. Хто ж та­ки схотів би доб­рохіть ко­ло­ти та різать лю­дей, як­би не за­га­ду­ва­ли? Ви­га­ду­ють оту різа­ни­ну, ма­буть, якісь навісні лю­де, а не хрис­ти­яни. Ко­му ж при­па­де охо­та різать лю­дей? Еге! усе не ли­хо стається в лю­дей з не­тя­му­чості, - го­во­рив далі Ни­кон і все вваж­ли­во ди­вив­ся на кар­ти­ни ти­хи­ми за­дум­ли­ви­ми очи­ма, не­на­че там ви­чи­ту­вав свої власні дум­ки, ніби во­ни бу­ли по­на­пи­су­вані там десь на ма­люн­ках.


- Никон ду­же помірко­ва­на лю­ди­на! Ча­сом шу­гає і в еко­номічні вивідки, - ска­зав Па­рафієвський, ско­са по­зи­ра­ючи на Ни­ко­на з осміхом.


- Де ж пак не шу­гать, ко­ли нам, се­лю­кам, ду­же скрут­но до­во­диться в ос­танні ча­си, - обізвавсь Ни­кон. - Світ поділив­ся на дві по­ло­вині: на ба­га­тирів і на бідно­ту та го­ло­ту. Од­на по­ло­ви­на має все, а дру­га зос­та­лась тро­хи не з по­рожніми ру­ка­ми. І не хо­чеш ду­мать, а дум­ки­та гад­ки самі лізуть в го­ло­ву, аж на­би­ва­ються. А хіба ж це доб­ре? Навіщо то бог дав од­ним ба­гатст­во, а дру­гим злидні та бідність?


Випивши чай, Ни­кон рап­том підвівся з стільця, по­дя­ку­вав за по­лу­день, а далі підсту­пив до п'яніна, взяв в ру­ки но­ти, дов­генько пе­рег­ля­дав їх, заціка­вив­шись за­го­лов­ка­ми, а далі обер­нув­ся до док­то­ра й ска­зав:


- А заг­рай­те, ко­ли ва­ша лас­ка, бо я зблизька ніко­ли не чув, як грає фор­теп'ян, а тільки чув зда­ле­ки.


- Добре! - про­мо­вив Ула­се­вич і, по­хап­цем од­ки­нув­ши віко, сів на стілець і по­чав виг­ра­вать де­які ук­раїнські дум­ки та шум­ки.


Никон став край вікна й ви­ря­чив очі на гра­чеві пальці, що жва­во біга­ли по клавішах. Він сто­яв і ди­вив­ся на пальці. Дов­генько грав Ула­се­вич, а Ни­кон слу­хав і не по­во­рух­нувсь, не­на­че зде­рев'янів і за­мер на од­но­му місті. Док­тор скінчив гра­ти, підвів очі й зир­нув на Ни­ко­на. Ни­кон все сто­яв не­по­во­руш­но. В йо­го що­ки й увесь вид по­чер­воніли; очі ста­ли блис­кучі й ніби десь блу­ка­ли, ди­ви­лись в да­лечінь. Му­зи­ка ду­же взру­ши­ла йо­го ду­шу.


- Чи до­ро­го пак кош­тує оцей фортеп'ян? - нес­подіва­но спи­тав Ни­кон, рап­том по­вер­нув­шись до Ула­се­ви­ча.


- Я взяв йо­го за двісті кар­бо­ванців, та й то не за го­тові гроші, а на вип­лат. А но­вий кош­тує, ма­буть, уд­воє, ко­ли не втроє більше.


- Не для ме­не роб­лені ці фор­теп'яни. А в ме­не вже бу­ла май­ну­ла дум­ка ку­пи­ти та­кий стру­мент та вив­чи­тись грать на йо­му. Я й день і ніч вчив­ся б, а та­ки вив­чив­ся б, бо ще нічо­го кра­що­го на світі не чув та­ко­го, як оце ви гра­ли: ту­теч­ки ніби співа­ють і дис­кан­ти, і альти, і те­норі, і вод­но­раз ба­си вто­ру­ють. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Гос­по­ди, як гар­но!


- Це кра­ще, ніж сопілка та скрип­ка. Еге? - обізвавсь вчи­тель насмішку­ва­то.


- Та, бач­те, хоч сопілкою тро­хи роз­ва­жаю се­бе, ко­ли ча­сом най­де на ме­не нудьга або сму­ток. Як поч­ну виг­ра­вать, то й жур­ба ми­не, не­на­че її вітром ку­дись по­не­се: якось на серці по­чу­ваєш по­легкість, і за­раз ве­селіше мені стає.


- Коли б ти, Ни­ко­не, знав, що й зо мною так са­мо бу­ває, - обізвавсь Ула­се­вич. - Як ча­сом на сер­це на­по­ся­деться нудьга або жур­ба, то я за­раз ся­ду та й граю, та й граю. І жур­ба десь розвіється, не­на­че її по­не­суть в пущі та нетрі оті стру­ни.


- Позичте ж мені пе­редніше за все ук­раїнських кни­жок, а я поп­ро­чи­тую та, не га­ячись, за­раз-та­ки поп­ри­но­шу вам. Я справ­на лю­ди­на, і за­бар­ки та за­гай­ки в ме­не не бу­де, - ска­зав Ни­кон і, по­дя­ку­вав­ши за книж­ки, поп­ро­щав­ся та й вий­шов з світлиці по­ма­леньку, ти­хою й для­вою хо­дою.





V



Після роз­мо­ви з Ни­ко­ном Ула­се­вич по­ве­селішав, на­лив ста­кан чаю й по­чав пи­ти всмак.


- Одже ж од то­го ча­су, як я був хлоп­цем і жив в батька, в се­лян, як я ба­чу, та­ки доб­ре по­шир­ша­ли го­ло­ви. Цей Ни­кон тро­хи ме­не зди­ву­вав, - ска­зав Ула­се­вич.


- Та ту­теч­ки є та­ки чи­ма­ло та­ких філо­софів, як Ни­кон, - ска­зав вчи­тель Па­рафієвський. - Ча­сом як збе­руться будлі-де дядьки на ви­пи­вач­ку та смик­нуть по чарці, то не один заг­не та­ку за­кар­люч­ку в пи­тан­нях, що й не стя­миш­ся і га­разд не до­бе­реш, яку од­повідь йо­му дать. На­род по­чи­нає мірку­ва­ти та ми­ти­ку­вать пот­ро­ху про вся­ку вся­чи­ну ча­сом безг­луз­до й смішно, а ча­сом влуч­но та ро­зум­но, що з ди­ва тільки очі витріщиш.


- Не дур­но ж євреї ка­жуть, що те­пер вже не­ма дур­них му­жиків, що дурні му­жи­ки бу­ли ко­лись за пан­щи­ни, ко­ли кож­ний ду­рисвіт та жмик­рут міг об­ду­рить му­жи­ка, - ска­зав фер­шал.


В дворі за­гур­котів ма­ленький візок. Усі зир­ну­ли в вікно. Пе­ред ґанком спи­ни­лись коні. З візка зла­зи­ла якась мо­ло­да панія. По­го­ни­ча не бу­ло на візку: мо­ло­да панія са­ма по­га­ня­ла коні.


- Хто б оце приїхав до ме­не? - спи­тав сти­ха док­тор.


- Це ма­туш­ка з на­шої па­рафії, з тієї, де я учи­те­люю в цер­ковній школі, - сти­ха обізвавсь Па­рафієвський. - Ма­буть, зас­лаб­ла кот­рась ди­ти­на. Ця ма­туш­ка ду­же ро­зум­на, і теж доб­рий ми­тець на усякі пи­тан­ня та вчені зма­ган­ня. Во­на київська єпархіалка. Май­те її на увазі. Мо­же, й во­на зго­диться ста­ти вам до по­мочі.


«От, мо­же, ще за­лу­чу од­но­го застрільщи­ка культу­ри», - май­ну­ла в док­то­ра нес­подіва­но дум­ка, тро­хи вже нап­рав­ле­на Ни­ко­ном.


В світли­цю всту­пи­ла панія, приб­ра­на, не­на­че в свя­то. Во­на бу­ла в но­во­му мод­но­му ка­пе­люші з ши­ро­чез­ни­ми кри­са­ми та з бла­кит­ни­ми квітка­ми, схо­жи­ми на ряст, в ясній сіренькій но­венькій сукні і в ру­ка­вич­ках. Не­ви­со­ка на зріст, при­сад­ку­ва­та й тро­хи навіть опецьку­ва­та, во­на бу­ла гар­ненька на вид, дов­гоб­ра­за, з пов­неньки­ми свіжи­ми що­ка­ми і з яс­ни­ми лас­ка­ви­ми, ніби со­ло­деньки­ми оч­ка­ми.


- Надежда Мокіївна Лад­ковська, жінка од­но­го з ту­тешніх ба­тю­шок, - про­мо­ви­ла гос­тя, прос­тя­га­ючи ру­ку до док­то­ра.


Ладковська міцно стис­ну­ла йо­го ру­ку, ще й пот­ру­си­ла ду­же сміли­во, якось по-ка­ва­лерсько­му, аж ряст зат­ряс­ся в неї на го­лові.


Парафієвський і Вер­бицький підве­лись і привіта­лись з гос­тею, як давні знай­омі. Док­тор поп­ро­сив гос­тю сісти й про­сив ви­ба­чить за без­лад­дя на столі після ви­пи­то­го чаю.


- Нічого - те, нічо­го. Мені бай­ду­же, чи лад, чи без­лад­дя на столі, бо так са­мо бу­ває і в ме­не після чаю, як діти по­на­ки­да­ють ок­рушків, - обізва­лась Лад­ковська, при­мос­тив­шись на стільці.


Вона швид­ким оком зирк­ну­ла на Ула­се­ви­ча, на йо­го рівну пос­тать і потім ніби вп'ялась очи­ма в йо­го блис­кучі карі чу­дові

1 ... 22 23 24 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"