Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 38
Перейти на сторінку:
по­в­не гост­рих па­хо­щiв ака­цiй i роз­ли­ва­ло якусь роз­кiш на ввесь двiр.

З ха­ти ви­бiг­ла ота­ма­но­ва жiн­ка, ук­раїнська мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да, але про­вор­на, рiв­на й ви­со­ка, в синьому ке­р­­се­тi, зав'яза­на по-пол­тавськiй, ни­зенько, чор­ною хуст­кою з чер­во­ни­ми квi­точ­ка­ми. Ота­ман Ков­ба­нен­ко зай­шов в Акер­ман­щи­ну з жiн­кою з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни.


За ма­тiр'ю ви­бiг­ла з ха­ти мо­ло­да дiв­чи­на: то бу­ла ота­ма­но­ва доч­ка Мок­ри­на. Мок­ри­на бу­ла тон­ка й ви­со­ка, як то­по­ля, з тон­ким рiв­ним ста­ном, з ма­леньки­ми й тон­ки­ми нiж­­ка­ми, з ма­леньки­ми ру­ка­ми, якi має пол­тавське жi­но­цт­во. В Мок­ри­ни ли­це бу­ло дов­гас­те, з тон­ки­ми пруж­ка­ми. Тон­кi чор­нi бро­ви чор­нi­ли, як шов­ко­вi шну­роч­ки; блис­ку­чi ка­рi очi чор­нi­ли, як те­рен; не­ве­ли­кi пов­нi гу­би чер­во­нi­ли, як виш­ня в зе­ле­но­му лис­тi; на що­ках до са­мих вис­кiв грав рум'янець. Од її мо­ло­до­го ли­ця нi­би па­шi­ло здо­ров'ям; од щiк, од очей не­на­че од­га­ня­лось ог­нем, не­на­че во­на тiльки що сто­яла ко­ло пе­чi, ко­ло по­лум'я. Якимсь сте­по­вим здо­ров'ям нi­би па­шi­ло все її ли­це, а лег­кий стан, тон­ка шия, тон­кi ру­ки гну­ли­ся, як сте­по­ва гнуч­ка би­ли­на на вiт­рi. Чор­нi товс­тi ко­си лис­нi­ли на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця, а чер­во­не на­мис­то на синьому кер­се­тi нi­би ще бiльше до­да­ва­ло вог­ню й рум'янцю її пал­ко­му ви­до­вi й пос­та­тi.


Мокрина сто­яла про­ти сон­ця пiд во­лоським го­рi­хом i роз­­див­ля­лась на ри­ба­лок. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i її ли­це од­ра­зу по­чер­во­нi­ло, мов польовий мак. Во­на зня­лась з мiс­ця i, як пти­ця, по­ли­ну­ла в ха­ту.


Тим ча­сом ха­зяй­ка ви­нес­ла ри­бал­кам ве­че­рю. Сон­це тi­ль­ки що сi­ло, а ри­бал­ки вже по­ля­га­ли по­ко­том пiд во­ло­сь­ки­ми го­рi­ха­ми. Завт­ра во­ни ма­ли ви­ряд­жа­тись на цi­ле лi­то на мо­ре.


Другого дня свi­том вже був го­то­вий обiд. Ри­бал­ки по­обi­да­ли над­во­рi, по­тiм поск­ла­да­ли на вiз здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд, наб­ра­ли хар­чi, прив'яза­ли до во­за со­ба­ку, на во­зi по­са­ди­ли пiв­ня й ввiй­шли в свiт­ли­цю, щоб спов­нить зви­чай ви­хiд­чин.


Свiтлиця бу­ла чис­та й прос­тор­на. Пе­ред об­ра­за­ми го­рi­ла лам­па i ко­ли­ва­лись го­лу­би та пи­сан­ки на нит­ках, при­лiп­ле­них вос­ком до сте­лi. Стiл був зас­те­ле­ний бi­лою ска­тер­ти­ною, а на сто­лi ле­жав хлiб з дрiб­ком со­лi звер­ху. Ота­ман ви­нiс з кiм­на­ти здо­ро­ву пляш­ку го­рiл­ки, нас­то­яної на жов­то­му ко­рiн­нi, i пос­та­вив на стiл. Ри­бал­ки обс­та­ли стiл навк­ру­ги. Двад­цять чо­ло­вiк тов­пи­лись в свiт­ли­цi, не­на­че ко­ляд­ни­ки на рiзд­во. Ота­ман на­лив чар­ку го­рiл­ки, пе­рех­рес­тивсь i по­чав при­ка­зу­ва­ти:


- Даруй же нам, бо­же, пов­нi ме­ре­жi вся­кої ри­би! Щоб до нас спли­ва­лась ри­ба з усього Чор­но­го мо­ря та прос­то в на­шi ме­ре­жi та єри­ки. Пош­ли нам, бо­же, щас­тя й здо­ров'я! Дай бо­же, щоб ми жи­вi по­вер­та­лись до гос­по­ди та не по­то­пи­лись у мо­рi!


- Дай бо­же! - про­мо­ви­ли ри­бал­ки.


Отаман по­час­ту­вав жiн­ку й по­чав час­ту­вать ри­ба­лок. По­тiм вiн зняв з стi­ни об­раз, пок­лав на сто­лi, пе­рех­рес­тивсь, по­цi­лу­вав об­раз i хлiб; за ним прис­ту­пи­ли усi ри­бал­ки по чер­зi i зна­ме­ну­ва­лись до об­ра­за й до хлi­ба. Ота­ман мовч­ки сiв за сто­лом на по­ку­тi, всi ри­бал­ки по­сi­да­ли на лав­ках i на­вiть до­лi, ко­му не ста­ло мiс­ця. Всi по­сi­да­ли й за­мовк­ли, не­на­че зав­мер­ли. Тiльки бу­ло чуть, як му­хи ше­лес­тi­ли в су­­хих то­рiш­нiх ва­сильках за об­ра­за­ми. Ота­ман по­тiм встав, за ним за­ра­зом ла­вою пiд­ня­лись усi ри­бал­ки. Ота­ман узяв об­раз i хлiб з сiл­лю i вий­шов у двiр, за ним вий­шли всi ри­бал­ки. Об­раз i хлiб схо­ва­ли на во­зi. Дов­гий нi­мецький вiз з ши­на­ми на обо­дах ру­шив з дво­ра, а за ним пiш­ли ри­бал­ки з ха­зяй­кою. Ви­хiд­чи­ни скiн­чи­лись.


Рибалки приїха­ли на ли­ман, спус­ти­ли чов­на на во­ду, поск­ла­да­ли усю ри­бальську снасть, здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд i сi­ли са­мi дво­ма ряд­ка­ми. Ота­ман став ко­ло де­ме­на й по­чав пра­ву­вать здо­ро­вим де­ме­ном. Де­ме­но по­вер­ну­лось, не­на­че здо­ро­ва морська ри­ба, зби­ло хви­лю i ле­генько по­вер­ну­ло чов­на од бе­ре­га. Ри­бал­ки вда­ри­ли по во­дi плис­ком ба­бай­ка­ми, i здо­ро­вий чо­вен по­ли­нув по ли­ма­нi, не­на­че пти­ця по не­бу, тiльки по­ки­нув за со­бою дов­гий слiд хвиль та бри­жiв.


- Через тиж­день виїжджай до нас та ви­возь нам хар­чi! - гук­нув з чов­на ота­ман до ха­зяй­ки. - На­шi ку­ре­нi сто­яти­муть на ста­ро­му мiс­цi, на пе­ре­си­пi.


Хазяйка дов­го сто­яла, див­ля­чись на чо­вен, де да­ле­ко бли­­ща­ла бi­ла со­роч­ка на ота­ма­но­вi, не­на­че вiн сто­яв ви­те­са­ний з бi­ло­го ка­ме­ня. По­тiм мо­ло­ди­ця по­вер­ну­ла ко­нi на го­ру й не­на­че схо­ва­лась i зник­ла десь в сте­пу.


Рибалки доп­лив­ли до Ца­рег­радсько­го гир­ла, ми­ну­ли єри­ки, що про­ми­ку­ва­лись че­рез ко­су в озе­ро, i прис­та­ли в са­мо­му гир­лi до кор­до­ну. Там ота­ман по­ка­зав вар­то­вим уря­дов­цям паш­порт, i ва­та­гу про­пус­ти­ли в мо­ре. Чо­вен по­вер­нув за гост­рий рiг пiс­ку­ва­тої ко­си i всту­пив в Чор­не мо­ре, пли­ву­чи по­пiд низьким бе­ре­гом. Че­рез кiлька верс­тов ри­бал­ки прис­та­ли до бе­ре­га i поз­но­си­ли ме­ре­жi, не­во­ди й по­суд на плис­ко­ва­ту пiс­ку­ва­ту пе­ре­сип. Пе­ре­сип бу­ла ду­же плис­ко­ва­та й сла­ла­ся, не­на­че бi­ла стрiч­ка, по­над мо­рем, од­дi­ля­ючи здо­ро­ве со­ло­не озе­ро од мо­ря i од ли­ма­ну. Те озе­ро бу­ло ко­лись за­то­кою мо­ря; морська хви­ля на­си­па­ла вузьку пе­ре­сип i не­на­че греб­лею од­дi­ли­ла здо­ро­ве, на верс­тов двад­цять, озе­ро од мо­ря та од ли­ма­ну. Кру­тий да­ле­кий бе­рег озе­ра, що, ма­буть, був ко­лись бе­ре­гом мо­ря, сто­яв в ту­ма­нi, не­на­че стi­на, вкри­тий зе­ле­ною тра­вою; пiд ним зе­ле­нi­ли оче­ре­ти та осит­ня­ги, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.


Картина навк­ру­ги бу­ла ду­же ори­гi­нальна. Про­дов­жас­те озе­ро на двад­цять верс­тов вга­ня­ло­ся в степ i бли­ща­ло мiж кру­ти­ми бе­ре­га­ми, не­на­че вкри­те лег­ким про­зо­рим пок­ри­ва­лом з ту­ма­ну. Мiс­ця­ми кру­гом озе­ра, а най­бiльше ко­ло бi­лої пе­ре­си­пi, нi­би то­ну­ли в зе­ле­нiй во­дi ви­со­кi, гус­тi, як лiс, оче­ре­ти та осит­ня­ги, а за пе­ре­сип'ю си­нi­ло Чор­не мо­ре, пiд­нi­ма­ло­ся все вго­ру, зли­ва­лось да­ле­ко з ту­ма­ном на не­бi, з зо­ло­тим свi­том сон­ця, сто­яло нi­би сум­на да­ле­ка чор­на го­ра i не­на­че бу­ло на­по­го­то­вi шу­бовс­нуть всiєю тов­щею i за­ли­ти бi­лу пе­ре­сип, i озе­ро, i зе­ле­нi оче­ре­ти, i ши­ро­кий степ. I мо­ре, i озе­ро, i си­нiй, ви­со­кий йо­го бе­рег i ши­ро­кий степ - все бу­ло за­ли­те га­ря­чим ма­ре­вом i прик­ри­те та­ким лег­ким си­вим ту­ма­ном, що всi су­тiн­ки, всi кольори нi­би зли­ва­лись до­ку­пи. Тiльки звер­ху яс­но си­нi­ло пиш­не, круг­ле, лис­ню­че не­бо. В не­бi кру­ти­лись бi­лi мар­ти­ни й чай­ки, а здо­ро­вi бi­лi з чер­во­ни­ми но­са­ми ба­би, не­на­че ле­бе­дi, вкри­ва­ли ку­па­ми й мо­ре, й бе­ре­ги.


Через узьку пе­ре­сип скрiзь бу­ли про­ко­па­нi єри­ки, цеб­то ка­на­ви, ку­дою цi­ле лi­то йшла дрiб­на ке­фаль з мо­ря в озе­ро жи­ру­вать на плав­нях, а во­се­ни вер­та­лась знов у мо­ре. Ко­ло єри­кiв зе­ле­нiв оче­рет та осит­няг, i, на­че кров, чер­во­нiв си­тий со­ко­ви­тий со­ло­нець. Ота­ман виб­рав мiс­це ко­ло од­но­го єри­ка, де пi­сок за­рiс зе­ле­ною лис­та­тою ча­по­лот­тю та чер­во­ним со­лон­цем,

1 ... 22 23 24 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"