Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Всі ці тридцять п’ять років я ношу в собі той мертвий дім і його пожильців, як цвяшок у серце вбитий. Вже не одружувався вдруге, не заводив дітей та родини, бо не міг та не можу й досі. Як той дім являвся до мене зі своїми жертвами, я вже казав. Зараз же, коли завершив це писання, ні вони, ні мертвий дім мене не покинули, хоч я, оприлюднивши їхню історію, на те сподівався. Але тепер вони приходять до мене інакше: не щодня і не завжди, а тільки вряди-годи, як і раніше. Відбувається воно так: я ходжу, щось роблю, чимось клопочуся, все тече начебто нормально. Але це до часу. Приходить день, і вони починають проявлятися. Будинок, як я вже писав, може вирости на письмовому столі, чи висунутися з нього, як шухляда, чи з’явитися в повітрі; привішений на електричному дроті замість люстри, чи привидітись у якийсь інший спосіб. Обличчя ж пожильців починають миготіти в юрбі, в трамваї, тролейбусі, на хідниках, в телевізорі, коли його дивлюся: мигне — одне, друге, третє, ніколи, правда, всі разом. І я вже знаю, що вони до мене прийдуть уночі.

Спершу цього лякався, але згодом перестав, навіть відчував певне задоволення (вві сні і наяву), що з ними все-таки спілкуюся. Це й зрозуміло, адже серед живих тільки я один утримую про них пам’ять. І от перед тим, як заснути, чи вже й задрімавши в першому сні, або ж уранці, перед тим, як прокинутися, також у напівдрімці, я виразно бачу безмежну просторінь, бурунисте поле, цілковито схоже на накописько хмар, коли дивитися на них не із землі, а згори, з літака, що летить над ними. Це поле задимлене, зі срібними кучугурами будівель та міражних споруд, а по тому полю йдуть до обрису свого мертвого дому (який маячить углибині й весь час від них лишається на однаковій відстані, хоч скільки б вони йшли) всі тридцять четверо на чолі зі мною. Йду, всіх трохи обігнавши, тримаючи в руці вузол, від якого врізнобіч розходяться, як промені, нитки чи шнури, і до кожної нитки чи шнура прив’язано тіні людей, що бредуть отарою. В тій отарі я ледве розрізняю Федоруків, але досить чітко бачу Івана Касперовича, його дружину Ольку, тестів моїх, дружину свою із розбухлим животом — Галинку, свою матір, євангеліста Сухаря, його невсипущу жінку із залізним профілем та дочку Марину, сімейство Ващуків: Стасю, божевільну Зіну — до речі, Зіна теж тоді загинула, — Віктора, який помер у божевільні, Георгія Ковальчука, інваліда, який іде, важко налягаючи на костури, — усі малюнки його й повісті пропали разом із ним, і вже ніхто не зможе розсудити: чи був він генієм, чи тільки марно бавив себе писанням та малюванням. Ідуть Карасі: старий і стара, за ними четверо Карасиків, що тримаються, як зграйка рибок, між них нема лише Олега Велета, як нема між Ващуків їхньої матері. Ідуть Гомзини: міліціонер, його жінка і двоє дочок, іде зі своїми приятельками Червона Шапочка, і всі вони чорнолиці й чорнотілі. Ці люди ступають за мною отарою, зв’язані нитками, кінці яких у моїй долоні; трохи відставши від них, бреде, збиваючи піну хмарного шляху, Олег Велет, якій і там, у царстві тіней, продовжує рости. Він уже такий великий, що всі інші з отари здаються ліліпутами, особливо Карасики. Часом він нагинається й бере всю ту отару, але без мене, собі в долоні й пильно їх розглядає, як розглядав колись випале із гнізда пташа. Тоді знову згинається, обережно випускає з долонь отару на волю й спокійно бреде далі, вряди-годи зітхаючи. Останньою ж простує стара Ващучка із мітлою. І тут вона замітає, завзято махаючи своєю метілкою, і тут вона здіймає куряву, але це не курява, а дим, і поринає в тому димі, напіврозтоплюючись. Я знаю її призначення, своє призначення знає й вона, а воно просте: замітати за тими людьми, згрудженими в отару, сліди. І робить вона те старанно і невтомно.

Я ж маю у руках пастушу свиріль, яку вряди-годи прикладаю до вуст, тоді лине музика. Вона нагадує стародавні релігійні псальми, співати які люди розучились. Отож коли я, пастух цієї отари, граю, всі зводять голови й дивляться на свій дім, який бовваніє попереду, збудований зі срібних площин. Тоді всім їм і мені здається, що до нього стало на цаль ближче. Але і я, і вони знаємо, що це тільки марна ілюзія, бо ми добре відаємо: то мертвий дім, а все, що мертве, — те не для життя.

1992 р.

Конча-Озерна — Київ

VOX другий

Зачинені двері нашого "Я". Історії зі сну

Крізь сонні повіки

Дивлюсь навколо себе:

Чи світ сну частина,

Чи я?..

Слова, невідомо чиї,

записані на жовтому

клапті паперу

Ти сон істинної твоєї людини.

Г. Сковорода

Історія перша.

Велика до стелі драбина

Не, відаю, чому саме ця невелика історія так міцно запала мені до пам’яті, та й чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну; зрештою, все наше життя минуле — сон, і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь. Світ котить свої хвилі, тільки частково нас покриваючи, і з нами живе не цілий світ, а його клаптик, і ми освітлюємо його своєю свідомістю й присутністю, але досить нам піти чи поїхати з того місця, і воно вже перетворюється в сон, в образ, що тільки ледь-ледь у нашій пам’яті бовваніє, в решті ж світу ми відсутні — ось у чому перша ознака непевності будь-якого існування. Спогади — це і є висвітлення отих місць і часу, в яких уже нас нема, через те усілякі спогади сумні, і де вже тут дітися!

Отже, й це видження, яке незвідь-чому мене не покидає (до речі, в пам’яті не завжди залишаються речі конче важливі, конче значущі, більше їх принагідних), прохлюпується до мене з глибокого мороку: бачу споруду, переобладнану в будинок народної творчості чи щось таке — все відбувалось у порожній залі, яку щойно побілено; вапно вже висохло, підлогу помили, але не внесли ще стільців чи сидінь, ще й не зроблено підвищення для сцени, було лишень видовжене порожнє приміщення, і стояла в ньому драбина, власне, її намагалися встановити три замацьорені чоловіки, які мали на головах кепки, один із них не поголився, в другого попідпухали очі, а в третього лице було червоне й кругле, із відвислим підгарлом. Обличчя в чоловіків поважні й трохи набурмосені, бо виконували вони вкрай важливу роботу; драбина — височезна, і вони конче хотіли її поставити, щоб оперлась об стелю (ну так, не об стіну, а стелю), саме в тому місці, де був невеликий отвір-люк, як і стеля, забілений, люк урізувавсь у стелю, а робітники намагалися вставити драбину саме в той лаз. Ніяк не могли потрапити, бо драбина хиталася, її треба було підтримувати, щоб не впала, отож тримали її ці три чоловіки в кепках на звісі. Підводили вершка драбини до отвору в стелі, голосно покрикували й лаялися, але драбина ніяк не хотіла ставати, вершок її коливався, а мала стати вона навкоси, була-бо вища стелі.

А ще при цьому щоразу відчинялися двері, заходив чоловік чи жінка, байдуже, мов тіні, проходили повз цих трьох, не звертаючи на них жодної уваги; коли проходила жінка, то голосно розлунювався стукіт її закаблуків — робітники припиняли роботу, затримували драбину і всі разом озирались: один їв очима жіночі литки, другий те, що було вище, а третій — усю її заразом.

— Хе-хе! — сказав Вовка Паразит, той, який не поголився; я його добре знав, прізвище мав Вовк, а Паразитом охрестила рідна жінка, бо грошей додому ніколи не приносив, однак нахабно вимагав, щоб жінка його годувала, а часом і чаркою пригощала. Отож саме цей Вовка Вовк-Паразит сказав сакраментальне "хе-хе!" і з’їв очима жіночі литки, які продефілювали повз нього.

— Класна бабка! — сказав другий, я його також знав, звали його Юрко Ворона, бо прізвище в нього було Вороновський, — це той, у якого попідпухали очі, а чого, хто й зна. Він з’їв очима те, що було в перехожої вище литок, отож і пішла вона далі наполовину з’їдена, тобто в порожньому просторі колишнього костелу рухався жіночий верх, одягнений у білу кофточку, крізь яку просвічувалася дужка станика, на шиї в неї був ґудзик, що застібав блузку, а біля гудзика — виріз, а вище — чудова шийка, заросла легенькими кучериками, а ще вище — голова із закрученою курдулькою — все оце кучмом зжер третій — отой червонолиций, я його не знав, але ці двоє називали його Петя.

— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!

— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.

— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.

І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…

Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.

— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.

— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.

— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.

Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.

— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!

— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.

— Яку вірьовку? — спитав Юрко.

— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.

— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.

Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.

— Перекурим, — сказав Петя.