Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Мені б оце наново життя почати,— може, і я б іншою стала ?

Чорна ніч змінила короткі літні присмерки. В темряві складали на току сіно. Жінки працювали мовчки, і Дарка навіть на покрики Пантелея Прокоповича не відповідала.

1

Отаман — в козаків у царській Росії так називався виборний начальник усіх ступенів. На чолі Донського війська стояв військовий отаман, на чолі станиць — стан ичні отамани; коли козачий загін виступав у похід, обирали особливого похідного отамана. В широкому розумінні це слово означало — старшина. Коли донське козацтво остаточно втратило самостійність, звання отамана всіх козачих військ було надане наслідникові престолу; фактично козачими військами управляли наказні (тобто призначені) отамани.

2

К р у г — Військовий Круг, загальні збори козаків.

3

Ч е к м е н ь — козачий каптан.

XV

Нестримно переслідуючи противника, що відступав від Усть — Медведицької, об'єднані частини Донської армії і верх-нєдонських повстанців ішли на північ. Під хутором Шашкі-ним на МедведицІ розгромлені полки 9 — ї Червоної армії намагались затримати козаків, але були знову збиті і відступали майже до Грязе — Царицинської залізничної вітки, не чинячи рішучого опору.

Григорій з своєю дивізією брав участь у бою під Шашкі-ним і дуже поміг піхотній бригаді генерала Сутулова, що потрапила під фланговий удар. Кінний полк Ермакова, що ходив з наказу Григорія в атаку, захопив у полон близько двохсот червоноармійців, відбив чотири станкових кулемети й одинадцять патронних повозок.

Надвечір з групою козаків 1-го полку Григорій. в'їхав у Шашкін. Біля дому, зайнятого штабом дивізії, під охороною півсотні козаків, стояла густа юрба полонених, біліючи бязевими сорочками і кальсонами. Більшість з них були роззуті і роздягнені до білизни,— і лише зрідка в білястому натовпі зеленіла брудна захисна гімнастерка.

— Та й білі ж стали, як гуси ! — гукнув Прохір Зиков, показуючи на полонених.

Григорій натягнув повіддя, повернув коня боком ; розшукавши в натовпі козаків Ермакова, підкликав його до себе пальцем

— Під'їжджай, чого це ти поза чужі спини ховаєшся ?

Покашлюючи в кулак, Ермаков під'їхав. Під чорними негустими вусами його, на розбитих губах закипіла кров, права щока напухла і темніла свіжими саднами. Під час атаки кінь під ним спіткнувся на всьому скаку, упав, і Ермаков каменем

ноармійців.

вилетів з сідла і сажнів зо два сунувся на животі по грудкуватій толоці. І він, і кінь водночас схопились на рез хвилину Єрмаков у сідлі й без кашкета, страшенно закривавлений, але з голою шаблею в руці, вже доганяв

козачу лаву, що котилась по косогору....

— І чого б це я ховався ? —ніби здивовано спитав він,

порівнявшись з Григорієм, а сам збентежено відводив убік ще не згаслі після бою, налиті кров'ю, осатанілі очі.

— Знає кицька, чиє м'ясо з'їла! Чого' ззаду їдеш. гнівно спитав Григорій.

Єрмаков, через силу усміхаючись розпухлими губами, скоса глянув на полонених.

— Про яке це ти м'ясо говориш ? Ти мені зараз загадок не загадуй, однак не відгадаю, я сьогодні з коня сторч головою падав...

— Твоя робота? — Григорій нагайкою показав на черво-

Єрмаков наче вперше побачив полонених і удав, що він страшенно здивований :

— От сучі сини ! Ах, прокляті! Роздягли ! Та коли ж це вони встигли ?.. Скажи на милість! ТІлькищо од'їхав, якнай-строгіше наказав не чіпати, і от тобі, обчекрижили бідних дочиста !..

— Ти мені дурника не строй ! Чого ти придурюєшся ? Ти велів роздягти ?

— Воронь боже! Та ти при своєму розумі, Григорій Пан-телейович ?

— Наказ пам'ятаєш ?

— Це про те, щоб ...

— Так-так, про те саме!..

— Звісно, пам'ятаю. Напам'ять знаю ! Як віршик, що їх, бувало, в школі вивчали.

Григорій мимоволі усміхнувся,— перегнувшись на сідлі, схопив Єрмакова за ремінь портупеї. Він любив цього завзятого, відчайдушно хороброго командира.

полковник, що його замість Копилова посадили в штаб, донесе, і доведеться відповідати. Аджеж погано тобі буде, як почнеться тяганина, розпити та допити.

— Не міг стерпіти, Пантелевич! — серйозно і просто відповів Єрмаков. На них все було новісіньке, їм тількищо в Усть — Медведиці видали, ну, а мої хлопці обносились, та и дома з одежею не густо. А з них — один чорт — все в тилу позшмали бЧ Ми їх будемо забирати, а тилова сволота роздягатиме . Ні, нехай уже краще наші скористаються Я від-

В=я V "ЄНЄ-ВЗЯТИ НІЧ0Г0 ' 1 ™— ласка, до мене пляися. Я сном і родом про це діло нічого не знаю !

Харлампій ! Без жартів, нащо ти до*зволив ? Новенький

Порівнялися з натовпом полонених. Стримана розмова в натовпі вщухла. Ті, що стояли скраю, дали дорогу кінним, поглядали на козаків похмуро, побоюючись, насторожено вичікуючи. Один червоноармієць, упізнавши в Григорії командира, підійшов близько, торкнувся рукою стремена :

— Товариш начальник ! Скажіть вашим козакам, щоб нам хоч шинелі повернули. Зробіть ласку ! Ночі холодні, а ми просто таки голі, самі бачите.

— Не бійся, не замерзнеш серед літа, ховрашок! — суворо сказав Єрмаков і, одіпхнувши червоноармійця конем, обернувся до Григорія.— Ти не сумнівайся, я скажу, щоб їм дещо дали з старого лахміття. Ну, відходь, відходь, вояки ! Вам би в штанах вошей бити, а не з козаками воювати !

В штабі допитували полоненого командира роти. За столом, накритим старою клейонкою, сидів новий начальник штабу, полковник Андреянов — підстаркуватий, кирпатий офіцер, з густою сивиною на висках і з великими, по — хлопчачому відстовбурченими вухами. Навпроти нього, за два кроки від стола, стояв червоний командир. Зізнання допитуваного записував один з офіцерів штабу, сотник Сулін, що прибув у дивізію разом з Андреяновим.

Червоний командир — високий рудовусий чоловік, з попелясто — білим, остриженим йоржиком ВОЛОССЯМ,— стояв, ніяково переступаючи голими ногами по фарбованій вохрою підлозі, зрідка поглядаючи на полковника. Козаки залишили на полоненому тільки нижню солдатську сорочку з жовтої небіленої бязі та замість одібраних штанів дали подерті на клапті ко-зацькі шаровари з вицвілими лампасами і невміло пришитими латками. Проходячи до стола, Григорій помітив, як полонений коротким ніяковим рухом поправив розірвані на заду шаровари, намагаючись прикрити голе тіло.

— Ви кажете, Орловським губвійськоматом ? — спитав полковник, коротко, поверх окулярів глянувши на полоненого, і знову опустив очі і, примружившись, став розглядати й вертіти в. руках якийсь папірець — як видно, документ.

— Так.

— Восени минулого року?

— В кінці осені.

— Ви брешете !

— Я кажу правду.

— Повторюю, ви брешете !..

Полонений мовчки знизав плечима. Полковник глянув на Григорія, сказав, зневажливо кивнувши в бік допитуваного :

— От, полюбуйтесь : колишній офіцер імператорської армії, а зараз, як бачите, більшовик. Попався і вигадує, ніби у червоних він випадково, ніби його мобілізували. Бреше дико, наівно, наче гімназистик, і думає, що йому повірять, а самому просто бракує громадянської мужності признатись, що зрадив батьківщину... Боїться, мерзотник!

Трудно рухаючи кадиком, полонений заговорив:

— Я бачу, пане полковнику, що вам не бракує громадянської мужності на те, щоб ображати полоненого ...

— З мерзотниками я не розмовляю !

— А мені зараз доводиться розмовляти.

-— Обережніше ! Не змушуйте мене, я можу образити вас вчинком !

— У вашому становищі це не важко і — головне — безпечно !

Не сказавши ні слова, Григорій сів до столу, з співчутливою усмішкою дивився на блідого від обурення полоненого, що безстрашно огризався. "Добре поскуб він полковничка !" — з задоволенням подумав Григорій і не без злорадостІ глянув на м'ясисті, багрові щоки Андреянова, що сіпались від нервового тику.

Свого начальника штабу Григорій не злюбив з першої зустрічі. Андреянов належав до тих офіцерів, які в роки світової війни не були на фронті, а відсиджувались по тилах, використовуючи впливові родичівські і службові зв'язки та знайомства, всіми силами чіпляючись за безпечну службу. Полковник Андреянов і в громадянську війну прихитрився працювати на оборону, сидячи в Новочеркаську, і тільки після того, як був позбавлений влади отаман Краснов, він змушений був поїхати на фронт.

За дві ночі, що їх пробув Григорій з Андреяновим на одній квартирі, він встиг узнати, що Андреянов дуже набожний, що він без сліз не може говорити про урочисті церковні відправи, ще жінка його — така зразкова дружина, яку тільки можна собі уявити, іщ> звуть її Софією Олександрівною і що за нею колись безуспішно упадав сам наказний отаман барон фон-Граббе; крім того, полковник люб'язно і докладно розказав : яким маєтком володів його' покійний татусь, як він-— Андреянов — дослужився до чину полковника, з якими високими особами .йому доводилось полювати в 1916 році; а також повідомив, що найкращою грою він вважає віст, найкориснішим напоєм — коньяк, настояний на тминному листі, а найвигіднішою службою — службу у військовому інтендантстві.

Від близьких гарматних пострілів полковник Андреянов здригався, верхи їздив неохоче, посилаючись на хвору печінку; безупинно .піклувався про— збільшення охорони при штабі, а до козаків ставився з погано приховуваною неприязністю, бо, як він казав, усі вони були зрадниками в 1917 році і з цього року він зненавидів усіх "нижніх чинів" без винятку. "Тільки дворянство врятує Росію!"'—говорив полков-

і

ник, до речі нагадуючи, що й він — дворянського роду і що рід Андреянових — найстаріший і найзаслуженіший на Дону.

Безперечно, основною вадою Андреянова була балакучість, та стареча, нестримна і страшна балакучість, на яку хворіють деякі охочі поговорити немудрі люди, що дожили до похилого віку і ще замолоду звикли про все говорити легко і розв'язно.

З людьми цієї пташиної породи Григорій не раз зустрічався на своїм віку і завжди почував до них глибоку огиду. На другий день після знайомства з Андреяновим Григорій почав уникати зустрічей з ним і вдень робив це легко, але як тільки спинялись на нічліг — Андреянов розшукував його й швидко питав : "Вкупі ночуємо ?"і, не ждучи відповіді, починав : "От ви, голубе мій, кажете, що козаки нестійкі в пішому бою, а я, коли був офіцером для доручень при його превосходительстві... Ей, хто там, принесіть мій чемодан і постелю сюди !" Григорій лягав на спину, заплющував очі і, зціпивши зуби, слухав, потім нечемно повертався до невгамовного оповідача спиною, з головою укривався шинеллю, думав з німою люттю : "Як тільки одержу наказ про перевод — гупну його чимнебудь важким по голові: може, після цього йому хоч на тиждень мову одбере !" — "Ви спите, сотник ?"— питав Андреянов.