Читати книгу - "Чотири сезони"

Тож принаймні зовні все було по-старому. Якби Нортон так сильно хотів зламати Енді, як він стверджував, то шукати змін варто було б під поверхнею, на споді. Але якби Нортон справді побачив, як змінився Енді, то, я думаю, його б цілком задовольнили ті чотири роки після їхньої сутички.

Він сказав Енді, що той походжає подвір’ям, наче його запросили на вечірку з коктейлями. Я б це, звісно, не так описав, але я розумію, що він мав на увазі. Тут варто згадати, що я казав раніше: Енді носив свою свободу, мов якесь невидиме пальто, тюремний менталітет завжди був йому чужий. Його очі не потьмяніли. Він ніколи не ходив так, як інші в’язні, коли день догоряє до кінця й вони повертаються в свої камери, перебути ще одну нескінченну ніч, – човгаючи ногами, похиливши плечі. Енді завжди ходив із випростаними плечима, і хода його була легкою, наче він прямував додому, де його чекала смачна домашня вечеря й гарна жінка, а не баланда з гнилих овочів і глевкої товченої картоплі, а поряд – скибка-дві чогось жирного і хрящуватого, що більшість арештантів називали загадковим м’ясом… і зображення Ракел Велч на стіні.

Але на ті чотири роки Енді, якщо й не став точнісінько таким, як решта, то все одно замкнувся в собі й поринув у мовчазну темну задуму. Проте хто може його за це винуватити? Отож, начальник Нортон, певно, тішився… хай навіть і не довго.

Його чорний настрій розвіявся шістдесят сьомого, десь приблизно наприкінці Щорічного чемпіонату з бейсболу. То був рік мрії, рік, коли «Ред сокс» виграли вимпел замість посісти дев’яте місце, як пророкували нью-йоркські букмекери. Коли це сталося (коли команда здобула вимпел Американської ліги), усю в’язницю охопило якесь радісне збудження. У повітрі витало дурне відчуття – немовби, коли вже «Мертві шкарпетки»[32] воскресли й повернулися до життя, то й будь-хто може на це сподіватися. Тепер я не можу пояснити, що то було за відчуття – напевно, так само будь-який колишній бітломан не в змозі пояснити те шаленство. Але воно було справжнім. Коли «Ред сокс» вийшли на фінішну пряму, кожен радіоприймач у тюрмі транслював ігри. Коли ближче до кінця «Сокс» продули пару ігор, усі засумували, і на радощах мало не здійняли заколот, коли Рико Петрочеллі подав м’яч, що став вирішальним. А потім знову всіх охопив смуток – це коли Лонборґа здолали в сьомій грі чемпіонату, і так скінчилася мрія, за крок від повного тріумфу. Зате Нортон, либонь, тішився без міри, сучий син такий. Йому подобалося, коли арештанти вбиралися в мішковину й посипали голови попелом.

Але Енді не скотився назад у стан похмурої безнадії. Однаково він не був великим фанатом бейсболу – мабуть, цим усе й пояснювалося. Разом із тим він наче підхопив течію доброго передчуття, і для нього вона не вичахла після останньої гри Чемпіонату. Він витяг із шафи те невидиме пальто й знову його надів.

Пригадую один ясно-золотий осінній день. Був уже кінець жовтня, чемпіонат скінчився кілька тижнів тому. Напевно, була неділя, бо на подвір’ї не проштовхнешся від чоловіків із «відхідняком після важкого тижня». Хтось кидав фрісбі, хтось бавився, перекидаючи футбольний м’яч, інші влаштували бартер: обмінювалися своїми нехитрими пожитками. Решта, напевно, сиділи за довгим столом у залі для відвідин, під невсипущим оком вертухаїв: розмовляли з родичами, курили цигарки, втирали щиру брехню, одержували перетрушені передачі.

Енді сидів навпочіпки біля стіни. Підставивши обличчя теплому сонцю, він постукував камінцем об камінець. Напрочуд теплим воно було, те сонце, як на таку пізню осінь.

– Реде, привіт! – гукнув він. – Іди, посидь зі мною хвилинку.

Я підійшов.

– Хочеш? – спитав він, простягаючи мені ті два дбайливо відполіровані «сендвічі міленіуму», про які я розповідав.

– А то, – кивнув я. – Дуже гарні. Спасибі.

Він здвигнув плечима й змінив тему.

– У тебе наступного року велика річниця намічається.

Я кивнув. Наступного року мені мала стукнути тридцятка. Шістдесят відсотків життя минуло в тюрязі Шоушенк.

– Як думаєш, вийдеш колись?

– А то. Коли відросте довга біла борода, а в довбешці залишиться зо три клепки, не більше.

Енді слабо всміхнувся. Він знову заплющив очі й підставив обличчя сонцю.

– Приємно.

– Ще б пак – уже довга зла зима в потилицю дмухає.

Він кивнув, і якусь хвилю ми мовчали.

– Коли я виберуся звідси, – нарешті мовив Енді, – то поїду туди, де завжди тепло. – Говорив він так спокійно й упевнено, що можна було подумати, ніби до кінця терміну йому лишався місяць чи два. – Реде, знаєш, куди я поїду?

– Нє-а.

– У Зихуатанехо, – сказав він, м’яко, ніби музику, перекочуючи це слово на язиці. – Це в Мексиці. Маленьке містечко десь за двадцять миль від Плая-Азул і мексиканського тридцять сьомого шосе. До Акапулько на березі Тихого океану сто миль на північний захід. Знаєш, що мексиканці кажуть про Тихий океан?

Я відповів йому, що не знаю.

– Кажуть, що в нього нема пам’яті. Саме там я хочу доживати віку, Реде. У теплій місцині, що не має пам’яті.

Говорячи, він набрав у жменю камінців і тепер один за одним кидав їх на землю та дивився, як вони підскакують і котяться внутрішнім полем бейсбольного майданчика, який невдовзі зникне під товстелезним шаром снігу.

– Зихуатанехо. Я куплю там невеличкий готель. Шість хатинок на пляжі і ще шість – трохи глибше, для торгівлі на шосе. Я найму хлопця, який возитиме моїх гостей чартером на риболовлю. Запровадимо приз для того, хто зловить найбільшого марліна сезону, і вивішуватимемо його фотку у вестибюлі. Це буде не сімейний готель. Це буде готель для людей, які приїжджають на медовий місяць… першої чи другої категорії.

– А де ти грошики візьмеш, щоб це казкове диво прикупити? – поцікавився я. – Цінні папери продаси?

Енді глянув на мене з усмішкою.

– Не так уже й далеко це від правди. Реде, часом ти мене приємно вражаєш.

– Ти про що?

– Коли приходить велика біда, то виявляється, що насправді всі люди на світі діляться на два типи. – Енді чиркнув сірником, склав