Читати книгу - "Зібрання творів"

а роки — золоті трембітарі).

І ліс, і див збігаються на звук.

Полишений у деревах, у тінях,

у скалках сонячних людських очей,

від ранніх трап, від мерехту зірок

ти повертаєшся лицем до себе.

Як незбагненно серце вироста!

Хай очі п'ють — спивають. Вуха — чують

і вичувають. Запахи — п'янять

і вибирають; сонце рине в душу,

безобрійний витворюючи світ!

І вже, загублений межи зірок,

проміж страждань ти звеселяєш смуту,

проміж печалей — радість бадьориш

(і вивіряєш спогадом майбутнє?)

О, скільки сподівань в душі гніздиться!

О, скільки в грудях золотих джмелів!

Тож не спіши: іще цвістимуть скроні —

і заплітатиметься юний крок.

VI. 1964

Третій розділ

РАННІ ПОЕЗІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ

Нехай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля,

та тільки ж та палітра просині,

і обрій той, і та земля.

Холодним полум'ям займається

повітря мрійне, як вода.

Не надаремне серце мається,

коли завирувала даль.

Не марне дзвону вечоровому

вторує вороновий крик.

Скорись дорозі уготованій,

хоч і коритися не звик.

Але живий живому тішиться,

живий не думає про смерть.

По ярій вечора доріжці

йде місяця остання чверть.

Хай світ насів тобі на горло,

проклятим Марком бродить ніч —

високі тіні, мрії, пориви

мережать зорі у вікні.

То ж хай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля —

але ще буде в ранках росяних

журитись благісна земля.

1960

НАТУРЩИК

Він у розпачі.

Він не може в собі затриматись.

Він, мов свічечка, по сльозі

гріє скульптора серце.

З нього висотують жили.

Його оголюють,

і не подітись від очей зненависних,

і п'ятий не знайти куток.

О таїнство

народження й сконання!

Ці пружні пальці,

що взяли його

поперек горла:

передайся ввесь

в чужі холодні

зсатанілі очі.

Піддатливий, мов глина,

не знайде,

за що вхопитись.

Терпне мертве тіло,

і вже, мембрановий,

натурщик остигає

на гострій, ніби шпиль,

колючій ноті.

VI. 1963

МАЗ

Чотиригранний і негабаритний,

у шиї тріскає хребетний стовп,

аршина не ковтнеш: у плечі втоптана

шоломом голова — по підборіддя.

Шаріють фари дико од натуги,

оглухла ніч у реві степовім,

а він, бугай, несе між рогів грім

і від жадання товпиться і пухне.

Задзеленчав загрузлий в землю шлях,

гільйотинований, підгарля піднімає

натужний обрій. Аж земля палає,

аж топиться розплатана земля.

V. 1964

* * *

Вона хилиталася цілий день.

Упокорилась вітрові.

Упокорилась дощеві.

Упокорилась сонцеві.

І всі манили її,

кликали за собою,

а вона угору росла,

біла рожа.

Ранні роси ту рожу зрошують.

Ранні діти її дитинять

і долоні її долонять

і пригублюють губи.

А тоді, коли день проходить,

а тоді, коли ніч минає,

коли знову світає день —

все іде по-старому:

діти дитинять її,

губи — пригублюють,

ярна зірка робить її

нічницею.

А вона

угору росте.

VIII. 1964

* * *

Небо. Кручі. Провалля. Вода.

Сонце. Чайки. Високі хвилі

поглинає загусла даль.

Ми — рибалки спочилі.

Шебершать однокрилі сосни.

Морок лагідно землю обліг,

як джерельця, струміли коси,

поміж пальців окляклих моїх.

Гострі плечі. Червоно-чорна

ковдра вечора на ногах.

Пароплав заніміло прочохкав,

в баранці загортаючи гамір.

Потім — Господи, не доведи! —

небокрай закушпелило виблий,

видавалось: росли з води

лячні ноги, як білі риби.

Зорі пахли живицею. Ніч

пахла водорістю, і в проруб

з жальним свистом спускались вогні,

до світіння розжаривши вохру.

Морс, наче ведмідь в барлозі,

ще не маючи спокою,

губить колений глицею зір,

доброзичливий рокіт.

Темінь всмоктували гаї,

прохолоду хлипку ковтали.

О твої солов'ї!

0 любов'ю воложені губи!

І човнами слова

непорочні

між нас

пропливали.

VII. 1962

* * *

Теля загубило кожух —

червонясто-рудаво-білий.

Воно вирвалося, залишивши його

на зеленій траві.

Поспішало на світ? Чекало?

Не діждалося? Утекло?

Черевички на босу ногу,

чавкає в черевичках.

Що телятко без кунтуша —

то й дивують усі. Червоні

очі кругляться між повіками,

мов на рожні.

V. 1964

* * *

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір

простер у хмари голову колючу.

Він над минулим дибиться, як круча,

і шлях заслав — майбутньому всупір.

Мій ангеле, страждання проводир,

знеси мене над хвилю ту летючу,

нехай востаннє спогадом омучу

свій зір. І з кручі — прямо в водовир

потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —

ще довгий встид подовжить хвилю лету,

нема кінця суворому поету,

немає краю. Ні віків, ні літ,

ні миті вже не вистане — рушаю —

і перебіжне обрій озираю.

X. 1965

ПІСНЯ КОНФЕДЕРАТІВ

Не гайте часу, друзі,

чи ж випити чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.

Вологою гіркою

сполощем кришталі,

поки махне рукою

байдужий машталір.

Скінчились мандри. Досить.

Вмирають — тільки раз.

Хай друга друг припросить

гасити власний сказ.

Нехай горілка ллється —

розлиймо по чарках.

Підпилий засміється —

злякає костомах.

А вже як жить доволі —