Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

З Катею ми не такі, щоб аж дуже близькі подруги. І відкривати душу їй не хочеться. Але пару фраз сказати мужу. Хоча б для того, аби збити цю нишпорку зі сліду. Якщо різко обірву розмову, вона ж як бульдог тоді вчепиться і не відстане. А ще гірше — придумає щось собі. І підуть плітки гуляти коридорами універу.

— Ніка, то може все ж він? Ну… і того, — під кінець короткої сухої розповіді знову за своє. Робить промовистий жест пальцем і кулаком. Це так, щоб до мене на всяк випадок дійшло.

І серце, моє дурнувате серце, відразу ж протестує. Тільки от його не приведеш як логічний доказ. Доводиться шукати більш переконливі. Принаймні для Каті.

— Ні, ти що! Думаєш, я б не зрозуміла! — округляю очі. — Я може і монашка, але втрату невинності явно б помітила.

— А… ну точно… — погоджується Катя.

— А якщо він цього не зробив, — розвиваю тему далі. — Тоді навіщо було мене чимось поїти? Хоча, по правді, Дем'ян і так не здається мені тим, хто може вчинити щось настільки жахливе й огидне. Не схожий він на чоловіка, який забавляється тим, що на трасі підбирає дівчат і споює. Ти б його бачила. Впевнена, вони й без зайвих допоміжних речовин готові бути його компанією на ніч.

Катя кидає на мене зацікавлений погляд з-під вій, видно, що їй хочеться детальніше розпитати про Дем’яна. Але раптом скрикує:

— Ой, я в аудиторії пакет забула з одягом! — хапає за руку, змушуючи спинитись. — Мене ж Дамірчик відразу сюди завіз. Почекай трохи, я збігаю.

— Гаразд, — зітхаю. Відійшли ми не те щоб далеко, але достатньо. Стовбичити мені тут хвилин п’ятнадцять, не менше.

Катя біжить, я залишаюсь стояти на тротуарі. Відходжу трохи вбік, щоб не заважати перехожим, спираюсь на паркан і дістаю телефон. Хоч стрічку інстаграму погортаю, поки чекаю, надихнусь на нові проєкти. В мережі безліч ідеї, і мені так хочеться всі втілити в життя. Проте для деяких не підходить ґрунт, для інших наш клімат. Я можу лише милуватись апельсиновими садами й декоративними тропічними рослинами, для яких наша погода згубна.

А взагалі я мрію колись зайнятись проєктуванням атріуму у якогось багатія чи зимових садів з оранжереями. Ось де можна розгулятись на повну. У мене стільки закладок збережено, й енциклопедія тропічних рослин під подушкою ночує. От би колись побувати в якійсь теплій країні, наприклад Перу, чи... м-м-м... Болівії. 

Тільки мені подібні проєкти не світять, навіть найпростіші. А від єдиного самостійного я сама відмовилась. Елементарно впустила свій шанс пробитись далі по кар'єрних сходинках. Власне, так мені й сказав Кірюша. А що говорив начальник, краще не згадувати. Скажімо так: він був ду-у-уже незадоволений. На щастя, мій аргумент на рахунок важливої для диплома сесії на нього все ж подіяв. Тому вилаявшись і вигарчавшись, наказав повернутись до роботи й не потрапляти деякий час йому на очі. Не звільнив, як думала. Виявилось несподівано, що наш Савелін Мирослав Кас'янович не настільки звір, щоб рубати мені на корені диплом, і має в душі щось людяне та співчутливе. А я ж бо вже й резюме обновила, щоб розіслати по оголошеннях.

Замислившись, навіть не помічаю, що вже не сама, поки на екран мобільного не падає тінь. Підіймаю голову і різко відсахуюсь. Втискаюсь перелякано спиною в паркан. Не знаю чому, але відчуваю такий непереборний жах, що волосся миттю стає дибки. Навпроти стоїть Дамір, хлопець Каті. І кривить губи в нехорошій посмішці. 

— Привіт, — зухвало бере моє пасмо і починає накручувати на палець. Щось тривожно знайоме мелькає у свідомості й відразу ж зникає. Коліна починають тремтіти й підкошуватись. Навіть крізь пуховик відчуваю, як боляче врізаються в спину прути залізного паркану.

— Катя зараз прийде, — повідомляю. Хоча й чітко розумію, що чхати він хотів на Катю. Але, можливо, близькість дівчини все ж застереже його від занадто зухвалих дій.

— Не так уже й скоро… — тягне. Звідкись знає, куди вона побігла. Стежив? — А скажеш хоч слово, й ніякої Каті не буде. Буде одна-єдина Нікуша.

— Скажу, що бажаю вам щастя, — вириваю у нього з рук своє волосся.

Важко дихаю. наче стометрівку бігла. Він лякає і викликає огиду. Моторошний погляд пробирає до кісток.

— Не думаю, що твоє бажання здійсниться, Нікуша, — нахиляється ближче. Буквально нависає наді мною. — Але за щастя дякую. Його я люблю брати власними руками!

Несподівано хапає за плечі. Притискає до себе, так що навіть пискнути не можу.

— Ти знаєш, як твій страх заводить, — шепоче у самих губ.

Моє серце калатає. Здається зараз вистрибне з грудей. Відчуваю, як падає на землю шапка, волосся розсипається по спині. Стає холодно, до заціпенілих зубів. А в наступну мить він притискається до моїх губ.

Поцілунок грубий, огидний, завдає болю. Зуби прикушують нижню губу. Мої руки міцно притиснуті до тіла залізною хваткою, плечі ниють, жорстоко стиснуті пальцями. Я все одно смикаюсь, намагаюсь вирватись, але завдаю собі ще більшої шкоди й розумію — мій опір йому шалено подобається. Подобається мене тримати в руках, таку безпомічну, яка намагається опиратись. Подобається знати, що він може робити все, що заманеться. Подобається відчувати себе крутим і могутнім. Це наче осяяння приводить до тями.

В ту ж мить затихаю, перетворююсь на безвільну ляльку. Хоча понад усе хочеться зацідити йому коліном по найдорожчому. Але його стегно блокує кожен мій рух ногою, будь-яка спроба буде марною. Лише сильніше його зачеплю. Не рухаюсь, рахую секунди в голові, щоб відволіктись від його гидких обіймів.

Мій прийом діє, він відпускає, як тільки припиняє відчувати опір. Криво посміхається, поки я гидливо витираю рукою в колючій рукавиці губи. На світлій вовні залишається червоний слід.

— Мені сподобалось, — облизує мою кров у себе на губах. — Не думав, що за невинною зовнішністю така гаряча вдача ховається.

Нудота підіймається по стравоходу.

— Не смій більше! — стискаю кулаки.

— А то що, Ніка, що зробиш? — підморгує. Задоволена усмішка спотворює обличчя, у кутику рота ще видно трохи засохлої крові.