Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Олень в світлі фар, ось як я зараз почуваюсь. Одразу ніяковію від зайвої уваги, коли натовп розчаровано гуде і спрямовує зацікавлені погляди у мій бік. Слава в декількох метрах від мене, та я сподіваюсь, що він проїде повз, бо не знаходжу жодної причини, чому він має під’їхати до мене саме зараз, саме у той момент, коли він мав би перетинати фінішну смугу. Ну хіба що, посварити, за необережне поводження з димом, або переконатись, що я себе не підпалила.

За мить він, все ж таки, зупиняється навпроти мене. Ефектно та з розворотом, майже як у голлівудському екшені. Ось тільки уповільненої зйомки не вистачає, коли він тягнеться через огорожу і несамовито впивається в мої губи. Цей поцілунок не схожий на попередній, він різкий, глибокий та пристрасний, наче на останньому вдиху. Я ледве втримую рівновагу, коли він поглиблює поцілунок, міцніше притискаючи мене за потилицю.  

- Нікуди не йди, - каже, як тільки відпускає мене. - Я зараз повернусь, - швидко цмокає в губи і їде геть.

Він вже давно поїхав, а я продовжую стояти нерухомо, вражена його вчинком. Мої губи все ще відчувають його натиск, а коли проводжу по ним язиком, згадую присмак і самого шаленого поцілунку. Торкаюсь їх пальцем, і посміхаюсь сама собі, а дівчата, що стоять поруч, дивляться на мене із розуміння. 

Змагання завершились, а я так і не побачила, хто першим перетнув заповідну смугу перемоги. Воно і не дивно, враховуючи те, чим саме, у той момент, я була зайнята. Та я звісно не жаліюсь. Але треба знати, вітати Андрія з перемогою, чи може і він проґавив свій шанс отримати титул “найшвидшого красунчика на сноуборді”  та купу прихильниць на додачу.

Як і інші вболівальники, я залишаю, значуще для мене місце біля паркану, і йду у бік вечірки, прихопивши з собою порожній тубус від димової шашки, щоб викинути його у сміття. Яким би чарівним не був погляд Слави, коли він просив мене зачекати на нього, та звісно, що я не буду стояти на місці і чекати з моря погоди.

Не бачу жодного знайомого обличчя, коли повертаюсь на місце вечірки, а от диджей мене якраз таки і побачив. Він робить таку підводку до моєї появи, що я почуваюсь звабливою зіркою турецького серіалу та сварливою бабкою з сусіднього під'їзду, в одному обличчі. Та і без його коментарів, в мене не тицьнув пальцем хіба що лінивий. Всі обговорювали хлопця, який відмовився від перемоги заради поцілунку з “якоюсь рудою дівкою”. Ну “руда” ще куди не йшло, від цього нікуди не дінешся, а от за “дівку” стає якось образливо.

- Ти міг перемогти, чому звернув з траси? - запитую схвильовано, коли зустрічаю Славу біля будівлі з прокату спорядженні.

- Я вже переможець, бо за мене вболіваєш ти, - пропускає між пальцями мої кучері і ніжно торкається моїх губ своїми. - А ну нагадай, де я тебе залишив, і просив нікуди не йти, - додає посміхаючись, натякаючи на мою нетерплячість.

У відповідь, я тягнусь до нього за поцілунком, так само натякаючи, що я його почула, але волію робити все по своєму.

Тримаючись за руки ми рушаємо до хлопців, які ще здалека починають глузувати з нас. Чесно кажучи, реакція його друзів мені не зрозуміла. Як на мене, тут мають шанс на існування два варіанти, перший - Слава рідко приводить подружок на зустрічі з друзями, тому для них це в новинку і вони не хочуть втрачати можливість покепкувати з друга, або другий варіант - вони трохи прибиті на голову.  Здавалося б дорослі хлопці, кожен вже мав би мати дружину і дитину, а вони поводяться як підлітки. Не здивуюсь, якщо почую від когось з них коряві віршики, ті що так дратували в дитинстві, на кшталт “Тілі-тілі-шок, Славка наш женішок. Тілі-тілі-тена, Аліна - наречена”.

Коли ми черговий раз проходимо повз мангали, я здаюсь у полон ароматів вуличної їжі, і вже за мить,  тримаю в руках одноразову картонну тарілку, на якій рядочками лежать смажені на вогні овочі та шпажка курячого шашлику. Андрій сміється з мого апетиту, але я не зважаю на нього, бо обід був давно, а до сніданку ще далеко, тож сміх сміхом, а підкріпитись не завадить. Що я і роблю, поки хлопці активно спілкуються між собою, обговорюючи справи в яких я не дуже тямлю. Лише зрідка підхоплюю розмови на загальні теми, але не відчуваю себе зайвою, хоч і маю честь бути єдиною дівчиною серед них.

 - Чекаю на реванш, - підходить до нас Толік і постукує Славу по плечу.

- Який реванш? Ти ж переміг, - здивовано каже Андрій.

- Це сумнівна перемога, адже Слава з'їхав з траси, а ти відволікся і пригальмував, - переводить погляд на мене і посміхається. - Наступного разу, руду залиште вдома. Вона вас відволікає. Обох.

Він підморгнув мені та пішов собі далі, а інші засміялись, піддакуючи його висновку.  Дуже кортіло з'язвити у відповідь на його слова, але розумію, що дійсно трохи винна. Якби не той червоний дим, то хлопці б першими перетнули фінішну смугу, залишаючи Толіка далеко позаду.

Слава

Музика стихає, ліхтарі гаснуть один за одним і цей вечір добігає кінця. Я хочу зупинити час, але не знаю як це зробити. Розумію, що маю відвести її до готелю, та не можу змусити себе зробити це. Сьогоднішній день і так був насиченим, але я не хочу, щоб він закінчувався. В мене немає ніяких конкретних планів на його продовження, лише бажання, щоб руда була поруч.

У стосунках з жінками, я керуюсь лише чіткими правилами, які сам і склав, щоб не підпускати їх занадто близько до себе. Взаємне бажання добре провести час, ніяких очікувань, нав'язувань та істерик. Майже як ділова угода, тільки без укладання договору. Я не дозволяю будь-кому влізти собі в голову, але вона і не намагається цього зробити. Я сам її туди посадив, і тепер не можу перестати думати про неї. Ще зовсім нещодавно, я вдивлявся в неї, аналізував, як і всіх інших жінок в моєму житті, але сьогодні все інакше. Точніше, з нею все інакше. Я ще не знайшов цьому пояснення, та я зроблю це найближчим часом. Можливо навіть сьогодні.