Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

– Так, – повільно промовила Кетрін. – Дехто помер.

– У потягах помирати не варто, – легковажно зазначив Дерек. – Гадаю, це спричиняє всілякі юридичні та міжнародні ускладнення, а ще й дає їм привід прибувати навіть із більшим запізненням, ніж звичайно.

– Містере Кеттерінґу? – Це якась тілиста американка, що сиділа навпроти, нахилившись ближче, заговорила до нього з характерним заокеанським акцентом. – Містере Кеттерінґу? Підозрюю, ви забули мене – а я ще мала вас за бездоганного джентльмена…

Дерек і собі нахилився вперед і щось їй відповідав, а Кетрін сиділа, наче громом приголомшена.

Кеттерінґ! Ось як її прізвище – звісно ж! Тепер вона згадала його – але за яких дивних обставин! Воістину іронія долі… Поруч неї сидів чоловік, який на її очах заходив минулої ночі в купе до своєї дружини, залишив ту живою і здоровою, а тепер насолоджується обідом, і гадки не маючи, яка доля спіткала її. Щодо цього сумнівів не було. Він нічого не знав.

У цю мить до Дерека нахилився служник, який передав йому записку і зашепотів щось на вухо. Вибачившись перед леді Темплін, той розпечатав її і в міру читання на його обличчі проступав вираз крайнього подиву, а відтак він глянув на господиню.

– Ну й ну, Розалі. Чудеса та й годі. Боюся, доведеться мені залишити вас. Префект поліції негайно хоче мене бачити. От тільки розуму не приберу – з якого приводу.

– Ваші грішки вас наздогнали, – зауважила Ленокс.

– Не інакше, – відказав Дерек. – Певне, якась ідіотська маячня, але, гадаю, доведеться мені відчалювати у префектуру. Та як сміє цей стариган відривати мене від обіду? Щоб виправдати таку поведінку, це має бути питання життя і смерті! – Він засміявся і, відсунувшись на стільці, підвівся та вийшов з кімнати.

Розділ тринадцятий

Ван Олдін отримує телеграму

П’ятнадцятого лютого пополудні над Лондоном повис густий жовтий туман. Руфус ван Олдін не полишав свого люкса в готелі «Савойя» і витискав із погодних умов усе, що міг, працюючи понаднормово. Чим дуже тішив Найтона. Бо тому останнім часом стало нелегко спонукати начальника зосередитися на поточних справах. А коли він ризикував наполягти на певних кроках, мільйонер різким словом осаджував секретаря. Але тепер ван Олдін, схоже, накинувся на роботу з подвоєною енергією, і Найтон користувався зі свого шансу на повну. Завжди тактовний, він пришпорював боса так ненав’язливо, що той ніколи цього не помічав.

А все ж посеред такої заглибленості у справи, десь на периферії свідомості ван Олдіну не давав спокою один фактик. Початок цьому поклало випадкове зауваження Найтона, яке він зронив, сам того не помітивши. І тепер воно, невидиме, свердлило ван Олдінові мозок, поступово проникаючи дедалі глибше, аж доки тому зрештою не довелося спасувати перед його наполегливістю.

Він зі звичним для себе виразом напруженої уваги слухав, що говорить йому секретар, але насправді ні слова зі сказаного не проникало в його думки. Мільйонер, утім, механічно кивав, і помічник переходив до наступного документа. І от, доки той розбирав їх, шеф раптом промовив:

– Найтоне, розтлумач-но мені це спочатку…

Секретар на мить розгубився.

– Ви маєте на увазі ось це, сер?

І здійняв у руці рясно списаний аркуш зі звітом компанії.

– Ні, ні, – заперечив ван Олдін, – те, що ти розповів мені про зустріч зі служницею Рут у Парижі минулого вечора. Я щось ніяк не збагну. Ти, звісна річ, помилився.

– Я ніяк не міг помилитися, сер. Я, власне, розмовляв із нею.

– Ну от, усе це спочатку мені й розкажи.

Найтон скорився.

– Щойно я владнав справи з Бартгаймерами, – почав пояснювати він, – то одразу ж повернувся в «Ріц» зібрати свої речі, щоб потім, пообідавши, встигнути о дев’ятій на потяг, що йде від Північного вокзалу. І там, біля конторки портьє, я побачив жінку, у якій упізнав служницю місіс Кеттерінґ. Я підійшов до неї і запитав, чи її господарка теж зупинилася тут.

– Так, так, – продовжив за нього ван Олдін, – звісно, цілком природна річ. А вона відповіла, що Рут поїхала на Рив’єру, а її залишила в «Ріці» чекати на наступні розпорядження?

– Саме так, сер.

– Це дуже дивно, – сказав мільйонер. – Просто вкрай дивно, якщо лише та жінка не почала пхати носа не у свої справи або ще щось подібне.

– У такому разі, – заперечив Найтон, – місіс Кеттерінґ, поза сумнівом, розрахувала б її і звеліла повертатися в Англію? Навряд чи вона послала б служницю в «Ріц»…

– Так, – пробурчав ван Олдін, – це правда.

І вже от-от хотів щось додати, але стримав себе. Американцю до душі був Найтон – майор користувався його любов’ю й довірою, – але ж не міг він обговорювати із секретарем особисте життя своєї дочки. Ван Олдін і так почувався скривдженим її нещирістю, а ця випадкова інформація, що досягла його вух, аж ніяк не розвіювала батьківських побоювань.

Чому Рут позбулася служниці в Парижі? Яка можлива мета чи причина могли призвести до такого вчинку?

Хвилину-другу він розмірковував над хитросплетіннями долі. От як могло таке спостигнути Рут – окрім як унаслідок неймовірного збігу, – що першою ж людиною, з якою зіткнеться в Парижі відіслана нею служниця, стане секретар її батька? Ох, але ж так зазвичай і буває. Правда завжди виходить назовні.

Мільйонер здригнувся від останньої фрази, що спала на думку якось сама собою. Ну і що ж мало «вийти назовні»? Йому ох як не хотілося ставити собі це запитання, бо він нітрохи не сумнівався у відповіді. Вона лежала на поверхні – і цього той був цілком певен – Арман де ля Рош.

І хоч як ван Олдіну було прикро, що його доньці задурив голову такий тип, а все ж він був змушений визнати, що та – у хорошому товаристві: позаяк чимало розважливих дам із бомонду не менш легко підпадали під графові чари. Чоловіки бачили його наскрізь, а от жінки – чомусь ні.

Тож тепер він підшукував фразу, здатну приспати будь-які підозри, що могли зародитися в секретаря.

– Рут завжди змінює свої плани в останній момент, – зауважив ван Олдін, а відтак удавано недбалим тоном додав: – А служниця, бува, ніяк не пояснила… е-е… чому її господарка передумала?

Відповідаючи, Найтон потурбувався надати своєму голосу всієї можливої природності.

– Вона сказала, сер, що місіс Кеттерінґ несподівано зустріла когось зі знайомих.

– Справді? – І натреноване вухо секретаря вловило нотку напруження, приховану під начебто звичним тоном. – Ну, тоді ясно.