Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 23.

Все, що пам'ятала голос Руслана, який постійно шепотів:

- Все буде добре, добре .

Та нестерпний біль внизу живота, опустивши очі вниз, я побачила кров, яка просочилася крізь штани, а потім темрява…

Відкривши очі, спочатку не зрозуміла де я знаходжуся. Хотілося сильно пити і я інстинктивно провела сухим язиком по зморшених губах та спробувала підвестися. Але одразу зупинилася, було таке відчуття ніби моє тіло прикували до ліжка, особливу біль відчувала між ніг. Роздивившись навкруги я зрозуміла, що  в лікарні. Закривши стомлено повіки, намагалася згадати, що сталося.

Гулявши парком, помітила, що мене переслідувала незнайома мені машина. Але я одразу, відкинула ці підозри, ну кому потрібно за мною слідкувати?! Хіба, що це міг бути Руслан, але йому навіщо це здалося. Все ж таки як я не старалася, не могла викинути його з голови, постійно думала про нього. І звісно не хотіла визнавати того, що я хотіла його. Так, саме хотіла, я сумувала за його дотиками, за його поглядом, хоч інколи було лячно, від нього самого. Але не дивлячись на це- було постійне бажання доторкнутися до нього. Я ж повинна ненавидіти і триматися від нього , як найдалі. А особливо в моєму теперішньому положенні. Поки я сперечалася з своїми думками про нього. Як відчула, що мені наділи на голову якусь тканину, скоріше за все то був мішок. Затягнули силою в машину  тому, що я намагалася вирватися. Але я була занадто слабкою. Коли зняли, мішок перед собою зустріла обличчя Олександра Васильовича.

-Ну що стерво, от ти і попалася.- якось зневажливо звертається до мене.

-Що вам потрібно від мене?- не розуміючи дивлюся на нього:

- Думаєш, як стала підстилкою Руслана, то можеш, говорити про мене речі, які він би не дізнався, як би не твій паршивий рот. 

Замахується і б'є мене з усієї сили по лиці. Я одразу в роті відчуваю присмак своєї крові. 

-Я нічого йому не розповідала,- ошалешено дивлюся на нього.

-Ти мені за все заплатиш. Говорить та знову надіває мені мішок на голову.

Ми їхали здається приблизно годину .  Коли машина зупинилася, мене потягнули в невідомому напрямку. Діставшись місця призначення мене кинули, відчула холодну підлогу під собою, вдарили тричі в живіт ногою та затягнули мішок з голови, здавалося що разом з волоссям.

Як що ти, для нього важлива, то він заплатить за тебе викуп. Сума не маленька, то ж надіюся, що він тебе запам'ятав .- пауза, а потім додає:

-А якщо ні, то так і подохнеш тут.

Це була нестерпна біль, але найбільше боліло серце. Тому що, чотири дня тому назад, дізналася, що я вагітна. Від шоку та від болю я напевно відключилася …

Відчула сильний холод та голод, але прийшовши в себе через хвилину, я зрозуміла, що все ще знаходжуся в якомусь підвалі. Було дуже моторошно та страшно, але в мене не було сил підвестися, боротися, зробити щось, щоб себе врятувати. Я навіть плакати не могла, просто лежала і дивилися на стіну, яка відсвічувала від ледь помітного світла . Здається, я так пролежала вічність і коли мені здавалося, що це кінець. Почула голос Руслана, відчула його обійми і мені здалося, що це мої вигадки, мій розум відмовлявся вірити, що він зараз тут, біля мене.

Можливо і дійсно, коли людина втрачає останню надію - приходить спасіння…

Двері відчинилися, і я зустрілася з ним. Він виглядав дуже збентеженим:

-Вероніка, лежи спокійно, ти в лікарні. Все уже позаду .

-Я хочу пити.

Він бистро покликав медсестру, яка дала мені попити та змочила мої губи .Після того, як вона вийшла, я повернулася до Руслана і промовила:

-Дякую, що ти мене врятув.- не встигаю договорити, як він мене зупиняє:

-Ніко, тобі потрібно відпочити. Потім все потім. Провівши рукою по обличчі по лиці, заспокоював мене. І я знову задрімала. 

Нарешті в голові прояснилося, і я могла підвестися на ліжку. Я відчувала, себе набагато краще. Палата, в якій я лежала, була дуже сучасна, меблі всі нові, тут було все: холодильник, кухонна техніка, великий плазмовий телевізор. Було не важко здогадатися, що це була приватна і дорога лікарня.

Стукіт в двері, змусив мене насторожитися, адже в лікарнях, ніколи не стукають, чомусь подумала я.

-Тааак.

В палату зайшла медсестра, яка привітно, поставила їжу та поміняла крапельницю.

Якщо, вам потрібно буде щось, то нажміть на кнопку, яка знаходиться біля ліжка справа від вас та жестом вказала на неї.

-Добре, дякую. А скажіть, чи можу я поговорити з лікарем? Запитала я, тому що мені було дуже важливо знати, що з моєю дитиною, але вже відчувала , що я її втратила. Від цих думок серце зжалося від різкого болю.

-Так звісно, він обов'язково до вас зайде. Ще щось?,- з милою посмішкою запитала.

-Ні, це все!

Лікар з'явився через десять хвилин. Він виглядав, зібраним та серйозним. Що трішки насторожувало:

-Гордієнко Вероніка Миколаївна двох тисячного року народження?

-Так.

- Вас привезли з кровотечею, та в  шоковому стані. Кровотеча відкрилася внаслідок, відторгнення організмом плода. Плід довелося вичистити. Все пройшло успішно . Але потрібно, пройти курс реабілітації: три неділі без навантажень та без сексу. А далі продовжуйте жити своїм життям. І моя особиста рекомендація, сходіть до психолога. А зараз вам потрібен відпочинок. Ви можете залишатися тут під наглядом медсестер, або ж в кінці цього тижня відпустимо вас додому.- на останніх словах посміхнувся.

- Дякую. Краще в кінці тижня. З поспіхом вимовила я.

- На все добре. Та вийшов з кабінету, не дочекавшись моєї відповіді.

Я не знаю, що відчувала, з однієї сторони я не готова була стати матір'ю , а з іншої мені було дуже прикро, що тільки-но в мені зароджене нове життя, припинило своє існування.