Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Як... як вона? — запитав я.

— Струс мозку, — відповів Мандор. — І праве око ушкоджене.

Рендом повернувся до нас. Хай що хотів мені сказати, слова ці завмерли на губах, коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною.

— Дворкіне! — промовив Рендом. — Вік тебе не бачив! Навіть не знав, чи ти ще живий. Ти... в порядку?

Коротун пирхнув.

— Зрозуміло, що ти маєш на увазі. Я при своєму розумі. А тепер хотів би поглянути на цю леді...

— Прошу, — відповів Рендом, посуваючись.

— Мерліне, — звернувся до мене Дворкін, — подивися, чи можеш ти відшукати цю свою штуку, Колесо-Привид, і спитай його, чи він готовий повернути артефакт, який опинився у нього.

— Зрозумів, — відповів я та поліз по свої Козирі.

Минали секунди за секундами, а я все ще намагався дістатися Привада.

— Я вже якийсь час відчуваю твої наміри, Татку.

— Добре, а тепер скажи: Самоцвіт у тебе?

— Так, я щойно покінчив із ним.

— Покінчив?

— Покінчив з його утилізацією.

— Як саме ти його... утилізував?

— Із твоїх слів я зрозумів, що, пропустивши крізь нього свою свідомість, ти отримав певний захист від Лабіринту. Я подумав, чи не спрацює це аналогічним чином для такого ідеально синтезованого створіння, як я.

— Гарний термін: «ідеально синтезоване». Звідки ти його взяв?

— Це новотвір. Я сам його придумав, коли підшукував найвдаліше визначення.

— Боюся, що Камінь тебе не прийняв.

— Навпаки.

— Отакої! То ти пройшов увесь шлях крізь Камінь?

— Так.

— І як це на тебе вплинуло?

— Важко оцінити. Моє сприйняття змінилося. Не можу сказати, як саме. Але стало гострішим, це точно.

— Дивовижно! І тепер ти здатний перенести свою свідомість у Камінь дистанційно?

— Так.

— Коли з теперішніми неприємностями буде покінчено, я залюбки тебе протестую.

— Мені й самому цікаво знати, що змінилося...

— Але наразі цей Камінь потрібний тут.

— Уже несу.

Повітря переді мною замерехтіло. Колесо-Привид з’явився у вигляді срібного віночка зі Судним Каменем у центрі. Я підставив долоню, і він опустився на неї. Я передав Камінь Дворкіну, а той прийняв його, навіть не подивившись на мене. Я поглянув на обличчя Корал і хутко відвів очі: на це краще було не дивитися.

Я повернувся до Привида.

— Де Найда? — запитав його.

— Точно не скажу, — відповів той. — Вона попросила мене залишити її саму... поблизу кришталевої печери... після того, як я забрав у неї Камінь.

— І що вона робила?

— Плакала.

— Чому?

— Гадаю, через те, що обидві місії її життя закінчилися крахом. Вона була приречена захищати тебе, якщо тільки якийсь неймовірний випадок не дозволить їй заволодіти Каменем. Це звільнило б Найду від першої повинності. Й так, справді, сталось. Але я позбавив її Каменя. Тепер вона не має жодного зобов’язання.

— Я гадав, Найда мала б радіти, що нарешті вільна. Жодне з цих завдань вона не обирала вільно. Тепер може повернутися до тих справ, які вільні демони ведуть за Ободом.

— Це не зовсім так, Татку.

— А як?

— Вона, схоже, застрягла у цьому тілі. Здається, не може просто взяти й відкинути його, як робила це з іншими, які використовувала. Це якось пов’язано з відсутністю попереднього володаря цього тіла.

— А-а-а... Але ж Найда може, скажімо, знищити його та звільнитися у такий спосіб?

— Я радив їй так зробити, але вона не впевнена, що з цього вийде. Це може вбити її саму разом із тілом, якщо між ними є такий зв’язок.

— Отже, вона і зараз десь поблизу печери?

— Ні. Вона зберігає свою силу ти’їґи, а це робить її, певною мірою, магічною істотою. Гадаю, вона полишила печеру й помандрувала кудись Тінями, поки я експериментував там із Каменем.

— А чому ти обрав саме печеру?

— Хіба ти не її обирав для своїх таємних справ?

— Ну, так. Але тоді яким чином я зміг сконтактувати з тобою через Козир?

— На той момент я вже закінчив експеримент і покинув печеру. До речі, я саме шукав ти’їґу, коли ти мене покликав.

— Тобі варто пошукати її ще.

— Навіщо?

— Бо я перед нею у боргу за минуле, хай навіть моя мати нацькувала її стерегти мене.

— Зрозумів. Шукатиму. Хоча й не знаю, чи вдасться мені розшукати її. Магічні істоти зазвичай не залишають таких помітних слідів, як земні.

— Але ти спробуй у будь-якому разі. Мені хотілося б знати, куди вона попрямувала і чи не можу я щось для неї зробити. Може, твої нові здібності стануть тобі в пригоді.

— Побачимо, — мовив Привид, замиготів та зник.

Усе це мене підкосило. Уявив реакцію Оркуза... Одну доньку поранено, другою заволодів демон, який ще й подався мандрувати Тінями. Я підійшов до ліжка, обперся об спинку стільця, на якому сидів Мандор. Лівою, здорового, рукою він потиснув мені руку вище ліктя.

— Невже ти навчився ремесла костоправа в тій Тіні, у якій тинявся? — спитав мене.

— Боюся, що ні.

— Шкода, — протягнув Мандор. — Тоді мені залишається чекати своєї черги.

— Можемо перенести тебе крізь Козирі кудись, де цьому дадуть раду, — сказав я і поліз по колоду.

— Ні, — відмовився він. — Не хочу пропустити подій, що відбуваються тут.

Під час нашої з ним розмови я помітив, що Рендом поринув у напружене спілкування за допомогою Козирів. Віалла стояла неподалік, наче затуляючи його від пролому в стіні й того, що може звідти з’явитися. Дворкін тим часом щось чаклував над обличчям Корал, але його спина не давала змоги побачити, що саме він робить.

— Мандоре, — мовив я, — ти знав, що моя мати приставила ти’їґу наглядати за мною?

— Так, — відповів той. — Вона сказала мені про це, коли ти вийшов із кімнати. Закляття не дозволяло їй розповісти про це тобі.

— Вона мала лише захищати мене чи ще й шпигувати за мною?

— Цього