Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

чимало дивовиж, але найхимернішим із закутків тогочасного міста була, без сумніву, Стівенова спальня. Вона повнилася дорогоцінними, рідкісними і надзвичайними речами. Якби уряд чи джентльмени, що керують Банком Англії, якось змогли роздобути те, що громадилося в спальні Стівена, то поклали би край усім своїм турботам. Вони сплатили би всі борги Британії, а на решту збудували Лондон наново. Завдяки джентльмену з будяковим волоссям Стівен володів регаліями та коштовностями бозна-яких королівств і гаптованим убранням, що належало колись коптським папам. Горщики на його підвіконні прикрашали не квіти, а оздоблені рубінами й перлами хрести, різьблені прикраси та реліквії давно забутих лицарських орденів. У його невеликій шафці зберігалася частина стелі Сікстинської капели та стегнова кістка баскського святого. Капелюх святого Христофора висів на гачку за дверима, а більшу частину підлоги займала мармурова статуя Лоренцо Медічі роботи Мікеланджело (яка донедавна стояла на надгробку великої людини у Флоренції).

Стівен голився, позираючи у встановлене на коліні Лоренцо Медічі маленьке дзеркало, коли за його плечем з’явився джентльмен.

— Маг повернувся до Англії! — закричав він. — Учора я бачив його на Королівських Шляхах, загорнутого у пітьму, неначе в таємничу мантію! Чого він хоче? Що він планує? О, мені кінець, Стівене! Я це відчуваю! Він прийшов, аби знищити мене!

Стівен похолов. У такому збудженні й тривозі джентльмен був найбільш небезпечним.

— Ми маємо його вбити! — заявив джентльмен.

— Убити його? О ні, сер!

— Чому ж ні? Так ми позбудемося його назавжди! Я магією зв’яжу йому руки, очі і язик, а ти удариш його ножем у саме серце!

Стівен міркував швидко.

— Але сер, його повернення узагалі може не мати до вас жодного стосунку, — припустив він. — Тільки подумайте, скільки у нього ворогів у самій Англії — ворогів серед людей. Може, він повернувся, щоби продовжити свої чвари з кимось із них.

Джентльмен засумнівався. Йому складно було осягнути аргументи, які не стосувалися його власної персони.

— Не думаю, що це імовірно, — зрештою, відказав він.

— Але ж це правда! — продовжив Стівен, почуваючись куди впевненішим. — У газетах і магічних виданнях про нього писали жахливі речі. Подейкують, неначе він убив свою дружину, — і багато хто в це навіть вірить. Якби не те, що з ним зараз відбувається, його би, певно, вже арештували. І всім відомо, що за цими брехнями й вигадками стоїть інший маг. Імовірно, Стрейндж прибув помститися своєму наставнику.

Джентльмен секунду чи дві подивився на Стівена, а тоді зайшовся сміхом. Тепер його настрій покращився настільки ж, наскільки понурим був ще мить тому.

— Нам нічого боятися, Стівене! — задоволено закричав він. — Маги посварилися і тепер ненавидять один одного! Хоча насправді один без одного вони нічого не варті. Яка ж приємна новина! Який же я щасливий, що маю такого порадника, як ти! І так склалося, що саме сьогодні я маю намір вручити тобі дивовижний подарунок — те, про що ти дуже давно мріяв!

— Справді, сер? — зітхнувши, мовив Стівен. — Це надзвичайно приємно.

— Утім, нам усе одно потрібно когось вбити, — заявив джентльмен, хутко повернувшись до попередньої теми. — Сьогодні зранку я аж нетямився, тому хтось має за це померти. Що ти скажеш про старого мага? О ні, зажди! Це допоможе молодшому чарівникові, а нащо воно мені! Може, чоловік леді Поул? Він такий високий, самозакоханий і ставиться до тебе, як до слуги!

— Але ж я і є слуга, сер.

— Тоді короля Англії! Так, це чудовий план! Негайно рушаймо разом до короля Англії. Ти його вб’єш і сам сядеш на королівський трон! Я давав тобі корону, скіпетр і державу, вони в тебе?

— Але закони Великої Британії не дозволяють… — почав Стівен.

— Закони Великої Британії! Та щоб вони скисли! Яка дурниця! Ти уже мав би зрозуміти: закони Великої Британії — це лише хитке втілення марних бажань і мрій людства. За старовинними законами, якими керується мій народ, місце короля посідає той, хто убив свого попередника.

— Але ж сер! Пригадайте, як вам сподобався старий джентльмен, коли ви його зустріли!

— Гмм, щира правда. Але у такій важливій справі я мушу знехтувати особистими почуттями. Біда в тім, що у нас дуже багато ворогів, Стівене! В Англії забагато лихих людей! О, знаю! Треба розпитати в союзників, хто ж наш найбільший ворог з усіх. Треба бути обачними, треба бути хитрими. Треба точно ставити запитання[392]. Я попрошу Північний Вітер і Ранкову Зорю негайно ж перенести нас до того англійця, хто становить для мене найбільшу загрозу! А тоді ми вб’ємо його, хто б це не був. Зауваж, Стівене, що я говорю про власне життя, але я вважаю, що наші з тобою долі так тісно пов’язані, що між ними заледве є різниця. Хто б не загрожував мені, він загрожує і тобі! А тепер візьми корону, скіпетр і державу і попрощайся навіки з місцем, де пізнав рабство! Цілком може статися, що ти більше ніколи його не побачиш!

— Але… — почав Стівен.

Та було вже запізно. Джентльмен здійняв угору довгі білі руки і змахнув ними.

Стівен гадав, що постане перед одним із магів — або ж перед ними обома. Натомість вони з джентльменом опинилися посеред широкого, порожнього вересового пустища, вкритого снігом, який усе падав без упину. З одного боку земля здіймалася вгору, зливаючись із важким синьо-сірим небом; з другого — простягався туманний краєвид з білими пагорбами. Посеред пустища, неподалік височіло одне-єдине дерево — покручений глід. Стівену спало на думку, що дивна місцина дуже схожа на околиці Стеркросс-Голла.

— Що за дивина! — зауважив джентльмен. — Я нікого не бачу, а ти?

— Ні, сер. Нікого, — з полегшенням відказав Стівен. — Повернімося до Лондона.

— Я не розумію… Зачекай-но! Хтось-таки є!

Десь за пів милі від них простягнувся чи то шлях, чи то путівець. По ньому повільно йшов кінь, тягнучи підводу. Порівнявшись із глодом, віз спинився, і з нього зійшла людина. Незнайомець попростував їм назустріч через вересове пустище.

— Чудово! — вигукнув джентльмен. — Зараз ми побачимо нашого найлютішого і наймогутнішого ворога! Надягни корону, Стівене! Нехай він тремтить перед нашою силою і величчю! Чудово! Здійми свій скіпетр! Так, так! Покажи свою державу! Який же чудовий в тебе вигляд! Просто королівський! А тепер, Стівене, оскільки ми ще маємо трохи часу до його приходу… — Джентльмен зиркнув на невеличку постать, що пробиралася віддалік крізь засніжене пустище. — …я маю дещо тобі розповісти. Що сьогодні за день?

— П’ятнадцяте лютого, сер. День святого Антонія[393].

— Ха! Який занудний святий! Що ж, невдовзі в англійців з’явиться кращий привід святкувати п’ятнадцяте