Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Гордій підняв кубок і зробив ковток. Альбрехт не відриваючи очей, стежив за кожним його рухом.

- Знаєш чому я не боюся, що мене отруять чи ще якимось чином захочуть убити? - імператор криво посміхнувся, повернувши кубок на стіл. - Я наділений особливим даром! Я не вразливий! - підійшовши майже впритул до Альбрехта, він зазирнув йому у вічі. – Я ненавидів таких, як ви! Бридкі зазнайки! Вони думали, що зможуть позбутися мене! Але я вбив їх! Я вбив брата.

На вулиці почулися незрозумілий шум і метушня.

– Ви будете горіти у пеклі! - вигукнув хлопець й охнув; груди раптом наче облили окропом.

Щось сталося. Він не розумів що. Він підлив дядьку отруту, та стежив за кожним його кроком. Звідки той встиг дістати кинджал? Як непомітно дістав?

Похитнувшись, Альбрехт опустив голову, побачивши рукоять кинджала, що стирчав у нього з грудей.

- І тебе я так само вб'ю. – тепер посмішка на обличчі Гордія була переможною.

- Якщо я помру, то заберу вас із собою! - сплюнувши згусток крові, Альбрехт зробив крок назад. Перед очима починало плести.

Гордій засміявся, переможно блиснувши очима. Але раптом сміх обірвався, обличчя його перекосила жахлива гримаса. Схопившись руками за шию, він сів на підлогу.

- Я знаю про дар! Цю отруту приготував та ж людина, що наділила вас невразливістю! – важко дихаючи, Альбрехт затиснув руками кровоточиву рану. Стиснувши зуби, щоб не кричати від болю, він опустився на підлогу.

Тіло Гордія все ще смикалося в конвульсіях. Раптом гучний крик змусив хлопця звести голову.

- Альбрехт!

Хлопець побачив, що за спиною подруги хтось стоїть. Звідси йому погано було видно.

Рада змогла прийти до тями після зустрічі з Каноар за мить до того, як щось гостре встромилося їй у спину.

Повернувши голову, вона побачила чоловіка з намотаним на обличчя шарфом.

- Король Роену просив передати привіт.

Відкривши рот, дівчина злякано дивилася  на кров, що капала з його меча. І не розуміла, що це її кров.

Кинувши погляд на Гордія та Альбрехта незнайомець штовхнув дівчину через балюстраду. Вона навіть вскрикнути не встигла, як новий шквал болі пронизав її спину. Зустріч з дерев’яною підлогою була болючою, хоча й падати було невисоко.

І знов холод огортав її. Але це вже не був Каноар. Смерть поступово підкрадалася до неї та її друга. Піднявши голову, Рада спробувала ковтнути ротом повітря. Це також робити було боляче.

Альбрехт сидів в п’яти метрах від неї блідий як сніг, затискаючи руками рану, що кровоточила.

- Альбрехт…

Дівчина спробувала підвестися. Ноги не слухалися. На дерев’яних ногах вона  пройшла два метри. І тут крик Альбрехта прорізав тишу. Дівчина відчула, як у неї щось встромилося. Стріла?

Зробивши ще декілька кроків, Рада впала на дерев’яну підлогу, припорошену снігом. Альбрехт погано розумів де стеля та підлога. Світ перед очима крутився. Хлопець підповз до неї, обійнявши однією рукою.

Дівчина здригнулась, відкривши очі.

- Ну як же так…

 Йому хотілося захистити її. Але нажаль кожен з них помирав наодинці. На нижньому балконі стало більше людей. Розбившись на групки вони почали підпалювати будівлю. Під їх плащами у якусь мить показалися обладунки зі сонцем та місяцем.

Притиснувши Раду до себе, хлопець підняв повні сліз очі на озброєних людей.

«Роенські шпигуни! Вони перетнули кордон. Треба сказати, …"

Думки обривалися, хлопець міцніше притиснув подругу, що тремтіла, як листочок. Одна з пущених стріл потрапила у вже й без того мертвого Гордія. Наступні були призначені їм. Яка дурна смерть!

- Що там? – сухими губами прошепотіла Рада.

- Нічого! Закривай оченята. Я з тобою. Я ніколи тебе не покину, ні в цьому ні в наступних життях.

Дівчина слухняно заплющила очі, притулившись до нього.

- Нікого не залишати в живих! Особливо "Гармонію", наказ короля! – почувся звідкись згори грубий чоловічий голос.

«Нікому тебе не віддам. – Альбрехт з зусиллям змусив не заплющувати очі. – Не стріляйте… Ми помираємо…»

Раптом тендітне тіло в руках ще раз здригнулося і затихло. Гримаса жахливого болю відбилася на його знеможеному обличчі. Скрізь уже спалахував вогонь.

Мить. Звук пущеної стріли. І нарешті така бажана темрява.