Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Ніло, Ніло — Дорі; небагатьох пастушок обдаровував своїми милостями сеньйор Ніло, божок террейро[115]. Вони були нічними кобилками, верховими кіньми для святих, а сеньйор Ніло перевтілювався і уособлював усіх святих — Огуна і Шанго, Ошоссі і Омолу, для Дори ж він був богом Ошала. Він називав Габрієлу Єманжею, богинею води, матір'ю річки Кашоейри і моря Ільєуса, а також усіх джерел, що плескочуть поміж камінням. Освітлений променями місячного світла, будинок-вітрильник плив у повітрі, піднімався на пагорб, вирушав на свято. Пісні — це вітер, танці — весла. Дора — наяда на носі корабля; Капітаном — сеньйор Ніло, він командує матросами.

Матроси приходили з порту: негр Теренсіо, чудовий барабанщик; мулат Траїра, уславлений гітарист; юнак Батіста, виконавець народних пісень; Маріо Краво, дивакуватий святенник, ярмарковий штукар. Сеньйор Ніло свистів, і кімната зникала, вона оберталась на террейро, святе місце для кандомбле і макумби, ставала залою для танців, шлюбним ложем, баркасом без керма на пагорбі Уньан, що пливе під вітрилами у місячному світлі. Сеньйор Ніло щовечора дарував веселощі. Він ладен був завжди танцювати й співати. Сете Волтас, його товариш, був полум'яною шпагою, втраченим променем, страхом уночі, шумом дзвіночків. Коли Сете Волтас, ідучи перевальцем, з ножем біля пояса, яким він скрізь вихвалявся і який так подобався дівчатам, з'являвся з сеньйором Ніло в будинку Дори, будинок обертався у веселий хоровод. Пастушки схилялися перед волхвом, одним з богів террейро, святим вершником цих конячок.

Кінь Єманжі — Габрієла — мчав луками і горами, через долини й моря, через глибокі океани. Танцюючи і співаючи, скакала швидко конячка. Костяний гребінь кидала Габрієла зі скелі богині моря, просячи у неї небагато: плиту Насіба, його кухню, кімнатку, його волохаті груди, вуса, що лоскотали її шию, його важку ногу на своєму стегні.

Коли гітара змовкала, наставала година кафуне[116], година, коли розповідались безконечні історії. Сеньйор Ніло двічі топився, дивився смерті у вічі, морській смерті із зеленими косами і з сопілкою у руках. Але сеньйор Ніло був чистим, як джерельна вода, а Сете Волтас був криницею без дна, таїною смерті на лезі його ножа. Поліція у формі і без форми скрізь розшукувала його. В Баїйї, в Сержіпі, в Алагоасі, в хороводах капоейри, на священних террейро, на базарах, на ярмарках, у тайниках порту, в портових барах. Навіть сам сеньйор Ніло ставився до Сете Волтаса з повагою, адже він ні перед ким не схилявся. Татуювання на його грудях нагадувало про одиночну камеру. Хто він? Посланець смерті. Він зайшов до них по дорозі і тепер поспішав. В порту Баїйї на нього чекають гравці в ронду, майстри з Анголи — вожді террейро — і четверо жінок. Треба перечекати якийсь час, щоб поліція забула про нього. Користуйтеся, дівчатка!

Недільними вечорами за будинком лунали звуки берімбау[117]. Приходили порозважатися мулати і негри. Сете Волтас грав і співав:

Послухай мене, друже, До серця спів візьми! Блукати білим світом З тобою рушим ми!

Потім він передавав інструмент Ніло і входив у хоровод. Теренсіо підлітав угору, немов паперовий змій. Стрибав він легко, вище від мулата Траїра. Юнак Батіста падав на підлогу, Сете Волтас ротом піднімав хустку із землі. На полі бою залишався він сам, з голими татуйованими грудьми.

На пляжі біля скель Сете Волтас шарпав збрую Габрієли, поринав у хвилі її пінявого бурхливого моря. Габрієла була ніжністю світу, прозорістю дня і таємницею ночі. Але сум залишався, вона блукала по піску, бігала до моря.

— Ти чого сумуєш, жінко?

— Не знаю. Я самотня.

— Я не хочу, щоб зі мною сумували. Мій святий — веселий, та я і сам веселун. Я вбиваю смуток своїм ножем.

— Не треба вбивати.

— Чому?

Вона хотіла, щоб у неї знову була плита, двір з динним деревом, кімнатка і, нарешті, той гарний Насіб.

— Невже тобі мене не вистачає? Є жінки, котрі можуть померти за мене: ти повинна дякувати долі.

— Так, не вистачає. Ніхто для мене не буде таким, як той.

— І ти ніяк не можеш його забути?

— Так.

— Ну і що?

— Як що? Це погано.

— Це означає — тобі нічого не хочеться.

— Це погано.

— Це значить — тебе ніщо не радує.

— Погано.

Якось увечері він повів Габрієлу. Напередодні він був з Мікеліною, в суботу з Паулою, у якої перса горлиці, тепер настала довгождана черга Габрієли. В будинку Дори сеньйор Ніло лежить у гамаку, а на його грудях королева. Вітрильник прийшов у свій порт.

Габрієла плакала на піщаному березі моря. Місяць залив її золотим світлом, вітер вивітрював пахощі гвоздики.

— Ти плачеш, жінко?

Він торкнув її обличчя кольору кориці рукою, що звикла тримати ножа.

— Чому? Зі мною жінки ніколи не плачуть,