Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Бачив я катоблепів; дикі ці звірі маленькі, а голова у них здоровенна, і вони ледве піднімають її від землі; очі в них такі отруйні, що хто в них гляне, конає наглою смертю, ніби під поглядом василиска.

Бачив я тварин двоспинних, мені здалося, ніби вони дуже грайливі, і куприками вони трясуть жвавіше за будь-яку трясогузку.

Пройшли ми трохи по Килимнії, аж гульк — перед нами Середземне море, розкрите і розверсте аж до пучин, достоту як ото аравійським проваллям розступилось Еритрейське море, даючи дорогу юдеям по виході з Єгипту. Там я упізнав Тритона, що сурмив у здоровецьку мушлю, Главка, Протея, Нерея і безліч інших богів і морських страховищ. А ще ми побачили силу-силенну усякої риби — танцюристої, летючої, пурхливої, войовничої, жерущої, повітредихатої, жируючої, мисливої, перестрільної, засідницької, примирливої, торгової, грайливої і порскливої.

У найближчому закутті ми побачили Арістотеля з ліхтарем у руці, усім своїм видом він скидався на печерника, якого зазвичай малюють при святому Христофорі — він усе щось сочить, метикує і записує. Позад нього, наче підглядники, стояли інші філософи: Аппіян, Геліодор, Атеней, Порфирій Дорійський, Панкрат Аркадійський, Нуменій, Архип, Селен, Нимфодрин, Еліан, Оппеній, Матран і ще п'ять сотень таких самих нетруджених людей, як от Христозітш або Аристарх Сольський, який п'ятдесят вісім років спостерігав за життям бджіл, ні за холодну воду не беручись. Серед них я помітив П'єра Жіля, тримаючи в руці уринал, він прикувався очима до урини цих гарних рибок.

Пантагрюель довго оглядав Саєтчину і нарешті сказав:

— Я намагався спогляданням насититись, але марно. Шлунок мій голодом дебеліє.

— Гамнемо чогось (сказав я). Скуштуймо оцих анакампсеротів[502], що висять над нами. Тьху, яка гидота!

Я зірвав кілька мироболанів, звислих з кінця килима, але так і не здолав ні розжувати, ані проковтнути їх: куштуючи їх, кожен скаже і заприсягнеться, що він зовсім несмачний, цей кручений шовк. Буцімто Геліогабал, на папську буллу взоруючись, запозичив звичай частувати тих, кого довго уголоджував і знай обіцяв пишне, щедре царське пригощення, а врешті пропонував страви з воску, з мармуру, з глини, з гаптованих і мережаних убрусів.

Заклопотані пошуками їжі, ми нараз почули сильний і незграйний гук, немовби то жінки вибивали білизну або ж стукали базакльські млини у Тулузі. Не довго роздумуючи, ми пішли на цей гук і побачили горбатого дідка, виродливого і препоганого. Звали його Чутка; рот у нього був до вух, у роті сім язиків теліпалось, і кожен язик розсічений на сім часток; хтозна, як це в нього виходило, проте говорив він усіма сімома язиками водночас про всяку всячину і різними діалектами; на голові і на всьому тілі мав він стільки ж вух, скільки Аргус очей; до того ж був сліпець і паралітик — ногами не владав.

Круг нього я побачив безліченну безліч чоловіків і жінок, які його уважно слухали; деякі були гарні собою, надто той, хто тримав у руці мапу світу і давав слухающим короткі пояснення, що на ній, отож за кілька годин ті робилися освіченими й вченими і докладно умілою мовою міркували про такі матерії, для знайомства з якими не вистачило б віку людського, і все напам'ять; а розважали вони про нільські і вавилонські піраміди, про троглодитів, про гімантоподів, про блемміїв[503], про пігмеїв, про канібалів, про Гіперборейські гори, про егіпанів, про всіх чортів — і все з чутки.

Я побачив там, як не обмиляюсь, Геродота, Плінія, Соліна, Бероза, Філострата, Помпонія, Мелу, Страбона і багатьох інших старожитців, а ще великого якобита Альберта, Петра Сповідника, папу Пія Другого, доблесного Паоло Джовіо, Кадакуйста, Тево, Жака Картье, Гайтано Вірменського, венеційця Марка Поло, Лодовіко Романо, Педро Альвареса і ще безліч нинішніх істориків, ховаючись за килимом, вони нишком мережили чудові книжки — і все це з чутки.

За оксамитним килимом, розшитим листям рути, біля Чутки я побачив чимало першеронів і мансійців, старанних молодих спудеїв, коли ми їх запитали, на якому вони факультеті, спудеї відповіли, що змолоду вчаться свідкувати, що штуку цю вони опанували досконало і що, повернувшись додому, вони житимуть чесною свідоцькою працею, свідкуючи про все на світі на руку тим, хто більше дасть — і все з чутки. Думайте про них що хочте, але вони переламалися з нами хлібом і щедро напоїли нас зі своїх барил. Відтак вони дали нам щиру раду: якщо ми хочемо зробити кар'єру в якогось там могути, то нам доведеться будь-що таїти правду.

Потому як нас зле трактували і погано частували в Саєтчині, ми веслували цілі три дні, а на четвертий спозаранку підпливли до Ліхтарії. Чалячи до берега, ми побачили якісь летючі вогники на морі. Спершу я був подумав, що це жевріють не Ліхтарі, а вогнеязика риба, або ж лампіриди, звані інакше цицинделами, у мене на батьківщині вони світяться вечорами, коли ячмінь колос наливає. Проте лоцман розтлумачив мені, що це сторожові вогні, вони вхід до пристані освітлюють і супроводжують деякі чужинецькі судна, як-от, скажімо, судна добрих кордельєрів і якобитів, що сюди на помісний собор поз'їжджалися. Ми висловили побоювання, чи не заповідає це шторм, але лоцман нас переконав на інше.