Читати книгу - "Танок драконів"

— Його отруїли Бракени,— повідомив господар.— Уже тисячу років на ньому не розпускається ані листочка. Ще за тисячу років воно перетвориться на камінь, кажуть мейстри. Віродерево не гниє.

— А круки? — запитав Джеймі.— Де вони?

— Прилітають надвечір і ночують. Їх сотні. Обсідають дерево, як чорне листя, кожну гілку й кожну галузку. Вони прилітають сюди вже тисячі років. Як і чому — ніхто не знає, але дерево кличе їх щоночі,— Блеквуд сів у крісло з високою спинкою.— Честь вимагає запитати у вас про мого сюзерена.

— Сера Едмура як мого бранця везуть у Кичеру Кастерлі. Його дружина залишиться у Близнючках, поки не народить дитину. Тоді вони удвох приєднаються до нього. Якщо Едмур не робитиме спроб утекти чи знову вчинити заколот, він проживе довге життя.

— Довге й гірке. Життя без честі. До самої його смерті люди казатимуть, що він злякався бою.

«Це несправедливо,— подумав Джеймі.— Він злякався за свою дитину. Він розумів, чий я син, набагато краще за мою рідну тітку».

— Він зробив такий вибір. Його дядько хотів пустити нам кров.

— З цим я можу погодитися,— мовив Блеквуд голосом, який не зраджував його справжніх почуттів.— Дозвольте запитати: що ви зробили з сером Бринденом?

— Запропонував йому вбратися в чорне. Він не схотів і втік,— усміхнувся Джеймі.— Ви тут його випадково не ховаєте?

— Ні.

— А якби ховали — сказали б мені?

Тут уже прийшла черга лорда Тайтоса всміхатися.

Джеймі склав долоні, сплівши живі пальці й золоті.

— Мабуть, час обговорити умови.

— Це зараз я маю ставати навколішки?

— Якщо хочете. Або можемо вдати, що ви вже стали.

Лорд Бракен лишився сидіти. Досить швидко погодили основні умови: зізнання, присягу, прощення, суму в золоті та сріблі, яку потрібно буде сплатити.

— Які землі ви хочете забрати? — запитав лорд Тайтос. Коли Джеймі вручив йому карту, він глянув одним оком — і хихикнув.— Ну певна річ. Перекинчик має отримати свою винагороду.

— Так, але меншу, ніж він намріяв, адже й послуга була менша. Які з цих земель ви згодні віддати?

Лорд Тайтос хвильку поміркував.

— Вудгедж, Арбалетне пасмо й Пряжку.

— Руїни, пасмо пагорбів і кілька халуп? Ну ж бо, мілорде. За зраду треба трішки постраждати. Бракен захоче принаймні один з млинів.

Млин — цінне джерело податків. Лорд отримує десятину всього зерна, яке там мелють.

— Тоді Лордів млин. Жорна наші.

— І ще одне село. Пам’ятники?

— У мене пращури поховані під камінням Пам’ятників,— сказав Блеквуд і знову поглянув на карту.— Віддайте йому Медодерево з пасікою. Від солодкого він розтовстіє і зіпсує собі зуби.

— Тоді погоджено. І ще останнє.

— Заручник.

— Так, мілорде. Я так розумію, у вас є донька.

— Бетані,— приголомшено мовив лорд Тайтос.— А ще у мене двоє братів і сестра. Пара овдовілих тітоньок. Племінниці, племінники, кузени. Я думав, ви погодитеся...

— Це має бути ваша рідна дитина.

— Бетані всього вісім. Вона дуже лагідна і смішлива. Вона ніколи далеко не від’їжджала від нашого палацу.

— То чом би їй не подивитися Королівський Причал? Його світлість майже одного з нею віку. Він зрадіє новій подрузі.

— Яку зможе повісити, якщо батько подруги викличе його невдоволення? — запитав лорд Тайтос.— У мене четверо синів. Може, візьмете одного з них? Бенові дванадцять, він мріє про пригоди. Може стати вашим зброєносцем, мілорде.

— У мене зброєносців стільки, що я не знаю, куди їх подіти. Щоразу як іду посцяти, вони починають битися за право потримати мені прутень. І у вас шестеро синів, а не четверо.

— Було. Меншенький був Роберт, але він мав слабке здоров’я. Він помер дев’ять днів тому від бігунки. Лукаса вбили на Червоному весіллі. Четверта дружина лорда Фрея була з Блеквудів, але родичів у Близнючках шанують не більше, ніж гостеправо. Я б хотів поховати Лукаса під деревом, але Фреї не віддають мені його кістки.

— Я подбаю, щоб віддали. Лукас був найстарший?

— Другий. Найстарший, мій спадкоємець, Бринден. Далі йде Гостер. Боюся, він занадто залюблений у книжки.

— На Королівському Причалі багато книжок. Пригадую, мій молодший брат їх почитував час до часу. Можливо, і ваш син захоче на них поглянути. Я прийму Гостера як заручника.

Блеквудове полегшення було очевидне.

— Дякую, мілорде,— промовив він і мить повагався.— Дозволю собі сміливість дати пораду: візьміть заручника і в лорда Джоноса також. Одну з його доньок. Хай який він бабій, а так і не довів, що він справжній чоловік, здатний зробити сина.

— У нього був син-байстрюк, який загинув на війні.

— Справді? Гарі був байстрюк, авжеж, а от чи батько йому Джонос — то вже складніше питання. Він був білявий і симпатичний. А Джонос — ні те, ні те,— сказав лорд Тайтос і звівся на ноги.— Зробите мені честь, повечерявши зі мною?

— Іншим разом, мілорде,— сказав Джеймі: замок і так голодує, негоже Джеймі об’їдати людей.— Я не можу затримуватися. На мене чекає Річкорин.

— Річкорин? Чи Королівський Причал?

— Обидва.

Лорд Тайтос і не намагався його переконувати.

— Гостер буде готовий до від’їзду за годину.

І він справді був готовий за годину. Хлопець чекав на Джеймі біля стайні з оберемком сувоїв під пахвою і скаткою з речами через плече. Йому було не більш як шістнадцять, однак він виявився навіть вищим за батька — майже сім футів колін, гомілок і ліктів: довготелесий простакуватий хлопчина з вихром у чуприні.

— Лорде-командувачу,— привітався він,— я — ваш заручник, Гостер. Мене всі кличуть Гос,— усміхнувся він.

«Він думає, що все це жарти?»

— Хто це — всі?

— Друзі. Брати.

— Я тобі не друг і не брат.

Це швидко стерло усмішку з обличчя хлопчини. Джеймі обернувся до лорда Тайтоса.

— Мілорде, не хочу непорозумінь. Лорд Берик Дондаріон, Торос Мирський, Сандор Кліган, Бринден Таллі, ота жінка на прізвисько Твердосерда... всі ці беззаконники й заколотники, вороги короля і