Читати книгу - "Українське письменство"

— твердий і мужній тон: «Що сльози там, де навіть крові мало»; замість нарікань на долю — піднесення особистої ініціативи, індивідуальної волі:
Доле сліпая, вже згинула влада твоя! Повід життя свого я одбираю од тебе, Буду шукати сама, де дорога моя…                             («Північні думи»).

Замість розпливання в жалощах та скаргах — проповідь діла, вчинків:

«Слова, слова, слова!» — на них мій гість мовляє: «Я — ангел помсти, вчинків, а не слів!»                                («Ангел помсти»).

Замість «каритативного жалю» (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених — проповідь «любові-ненависті» («Грішниця»), сподівання «страшних ночей» і «огню»,

Де жевріє залізо для мечей, Гартується ясна і тверда криця…                         («О, знаю я…»).

І навіть коли приходить «хвилина розпачу», то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:

О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління, — Аби упала ся тюремная стіна! Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою, до суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на «шлях громадської практики», і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах[82]. Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби, як доби громадського лихоліття, громадської депресії:

Порікування дрібних камінців Наводило оспалість і досаду; Минув час оргій, не було вінців І на вино не стало винограду; Старі мечі поржавіли, — нових Ще не скували молодії руки; Були поховані всі мертві, а в живих Не бойової вчились ми науки…                            («Епілог»).

А от — в другій картині — зіставлення ентузіазму молоді та поміркованості людей літніх… В руїнах старого