Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Не монстри, значить? — до чого ж боляче дивитися йому в очі. — А як же тоді називати тих, кому чуже все людське? Для кого людське життя нічого не варте? Як вас ще називати?

 — Ти така сама, як ми! — сірі очі почали світитися червоним, він дивився на мене, не кліпаючи, поки з кожним його подихом він перетворюється дедалі сильніше.

— Та що ти кажеш?! У вас головний аргумент — сила. Хто сильніший, тому приз! Ви не вмієте співчувати, не вмієте любити! — схопила його за комір куртки, по щоках течуть гарячі сльози, а серце в грудях шалено калатає.

Дивилася на його обличчя крізь свої сльози й бачила, як горіли його очі, бачила нелюдський вищир. Але мені не було страшно, лиш шалено боляче. Він не любить мене, ніколи не любив. І якби не цей проклятий ритуал, нізащо навіть не подивився б на мене. Мені так боляче, але не фізично. Так сильно, що я захотіла зробити йому так само боляче. Тому й кажу так, тому й чиню так. Зовсім забула, навіщо я тут і чого намагалася домогтися. Мені банально хочеться зробити йому так само боляче, як він зробив мені тоді, відвернувшись від мого запитання.

— Досить! — голос Кая пролунав десь поруч, і водночас далеко. Теплі руки висмикнули мої, і я відпустила куртку вовка. Жорстка тканина востаннє прослизнула між пальців, і я судомно зітхнула.

Світ хитнувся, і я зовсім не намагалася вирватися, коли мене взяли на руки. Притулилася обличчям до білої куртки та дозволила собі заревіти на весь голос.

 Господи, яка я ж дурна! Багато разів повторювала собі, що це не кохання, а хвороба. Що настільки сильно любити іншу людину неможливо, що це ненормально. Я повторювала собі це так часто, страждаючи від своїх почуттів, що повірила в це. На очі падає тінь, мені на обличчя натягнули капюшон. Кай повернувся, і мені наче стало легше дихати, коли від людини, яку я так довго кохала, стали відокремлювати широкі груди альфи. Біль пульсував у грудях, так що хотілося кричати, але я лише стиснула край куртки альфи й тихо плакала.

— Ну що, сподобалася вистава? — голос альфи тремтів, мабуть, від ледве стримуваної люті, але в мене не було сил його боятися. — Вона моя, ясно?

Тиша і мої тихі схлипи. Я не в змозі заперечити, я не в змозі зробити хоч щось. Навіть дихати мені було страшенно боляче. Ось значить, як себе почуваєш, коли розумієш, що тобі розбили серце. Вовки розступилися і Кай, нарешті, забрав мене з цього чортового місця.

— Дарина? — почула на виході Юрків голос і заплющила очі, з усієї сили притискаючись до прохолодної куртки гарячим від сліз обличчям.

Мені б хотілося думати, що Юра не знав про мої почуття, але ж він знав, не міг не знати. Він користувався цим, легко грав на них, як на найтоншому інструменті. Зараз не можу сказати, що він робив щиро для мене, а що ні. А чи робив узагалі?

Улюблений запах лоскотав ніздрі й заспокоював. Ми йшли темним тунелем, я здригалася й гикала при цьому, відчуваючи жахливу втому, змішану з болем. Нехай краще один альфа-козел, ніж десяток таких самих вовків.

— Ти ж відмовився від мене, — мій голос тремтів у темряві та був настільки сиплим, що мені здалося, що він не почув.

— Але ж вони про це не знають, — почула його відповідь у темряві, майже не сумніваючись, що він зараз усміхається. Мимоволі й сама посміхнулася і заплющила очі. Замість того, щоб розплутатись, все тільки більше сплуталось.