Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Отож, мій любий Постійний Читачу, скажу тобі так. Ти можеш зупинитися тут. Тоді твій останній спогад буде про те, як ти бачив Едді, Сюзанну й Джейка в Сентрал-парку, знову вперше разом, як вони слухають дитячий хор, що співає «Що то за дитя». Ти можеш задовольнитися здогадами про те, що рано чи пізно Юк (напевно, то буде собака з довгою шиєю, дивними облямованими золотом очима і гавкотом, що іноді непоясненно нагадує людську мову) також вигулькне на картині. Гарна картина, чи не так? По-моєму, так. І доволі близька до «жили вони довго і щасливо». Доволі близька до держзамовлення, як сказав би Едді.

А якщо читатимеш далі, то, швидше за все, розчаруєшся, а може, навіть засмутишся до глибини душі. У мене на поясі лишився один ключ, але підходить він лише до останніх дверей, тих, що з написом

Кінцівки бездушні.

Кінцівка — це просто інша назва прощання.

Два

І все одно ти не здаєшся?

Що ж, гаразд, ходімо. (Чуєш, як я зітхаю?) Ось вона, Темна вежа, що стоїть на краю Прикінцевого світу. Подивись на неї, прошу.

Дуже добре подивись.

Ось Темна вежа на тлі призахідного неба.

Три

До Вежі він підходив із дивним відчуттям, ніби вже тут бував (дежа-вю — так називали це відчуття Сюзанна й Едді).

Троянди поля Кан’-Ка Но Рей розступалися перед ним, даючи прохід до Темної вежі, жовті сонечка всередині їхніх бутонів проводжали його поглядами, як очі. Крокуючи до сіро-чорної колони, Роланд відчув, що вислизає з добре знайомого світу. Він назвав імена своїх друзів і коханих, як сам собі поклявся, проголосив їх у сутінках і на повну силу, бо більше не було потреби берегти сили, щоб змагатися з тяжінням Вежі. Нарешті він міг здатися — і то була найбільша полегкість у його житті.

Він проголошував імена своїх compadres i amoras,[105] та хоча кожне ім’я йшло з глибин його серця, всі вони, здавалося, більше нічого в ньому не зачіпали. Ім’я за ім’ям його голос котився до темного обрію. Він назвав Едді й Сюзанну, назвав Джейка і насамкінець назвав себе самого. Коли звук його імені стих, засурмив велетенський ріг, і не з самої Вежі. То був голос троянд, що килимом розстелялися довкола і вітали його величним сурмленням.

«Уві сні той ріг завжди у мене, — подумав він. — Я мав би здогадатися, бо ж мій ріг залишився на Єрихонському пагорбі, з Катбертом».

Десь у нього над головою зашепотів голос: «Нахилитися й підняти його було справою трьох секунд. Навіть у диму й за крок від смерті. Три секунди. Час, Роланде — от до чого все зводиться».

То був, подумав він, голос Променя, того, котрий вони врятували. Якщо він заговорив із вдячності, то міг би й помовчати, бо яка користь йому тепер була з цих слів? На згадку спав рядок з поеми Браунінга: «Я попрохав ковток щасливіших часів».

Але в його випадку спогади завжди приносили з собою лише смуток. Вони живили поетів і дурнів, ці солодощі спогадів, що залишали в роті й у горлі гіркий присмак.

За десять кроків до дверей з дерева привидів, що вели до Вежі, Роланд зупинився, дожидаючись, коли відлуння голосу троянд, тих вітальних сурм, стихне вдалині. Його досі не полишало відчуття дежа-вю, сильне, немовби він усе-таки тут бував. Хоча, звісно, бував: у десятках тисяч сновидінь. Він підвів погляд до балкона, на якому стояв Багряний Король, кидаючи ка виклик тим, що заважав Роланду пройти. Там, на висоті шести футів над коробками, в яких лежало декілька позосталих сничів (скидалося на те, що іншої зброї в старого вар’ята таки не було), він побачив два червоні ока, що плавали в сутінках і знавісніло, з безмежною ненавистю витріщалися на нього. Ззаду з них виходили тонкі сріблясті ниточки зорових нервів (призахідне сонце забарвило їх в червоно-помаранчеві відтінки) й закінчувалися в повітрі. Він здогадувався, що очі Багряного Короля тепер вічно визиратимуть з балкона на Кан’-Ка Но Рей, тоді як самого їхнього власника перекинуло в той світ, куди відправили його Патрікова гумка і чаклунське око Художника. Чи, швидше за все, у пітьму між світами.

Роланд підійшов до оббитих сталлю чорних дверей з дерева привидів, біля яких закінчувалася стежка. На них на рівні очей було викарбувано добре знайомий стрільцеві сіґул:

Тут він поклав дві речі, останні з його ґунна: хрестик тітоньки Таліти і свій шестизарядний револьвер. А вже підвівшись, помітив, що перші два ієрогліфи щезли:

НЕЗНАЙДЕНІ стали ЗНАЙДЕНИМИ.

Він підніс руку, неначе щоб постукати, але не встиг торкнутися дверей, як вони розчинилися самі, відкриваючи нижні сходинки стародавніх гвинтових сходів. Голос-зітхання промовив: Ласкаво просимо, Роланде, з роду Ельдового. То був голос Вежі. Ця споруда була аж ніяк не з каменю, хоч і здавалася кам’яною, вона була жива, можливо, втілення самого Ґана, а пульс, що його Роланд відчував глибоко в голові навіть за тисячі миль звідси, завжди був биттям життєвої сили Ґана.

Комала, стрільцю. Комала-прийди-прийди.

В обличчя вдарив лужний запах, їдкий, наче сльози. Запах… чого? Чого саме? Перш ніж він зміг визначити, запах зник, і Роланду нічого не залишалося, крім як припустити, що йому привиділося.

Він ступив усередину, і Пісня Вежі, яку він чув завжди, навіть у Ґілеаді, де вона бриніла в голосі матері, коли та співала йому колискових, нарешті стихла. Голос знову зітхнув. Двері, бахнувши, зачинилися, але в непроглядній пітьмі він не опинився. Сяяли вузькі віконця, їхнє світло змішувалося з призахідним.

Нагору вели кам’яні сходи завширшки якраз для однієї людини.

— Ось іде Роланд! — гукнув він, і слова немовби стали спіраллю підніматися в нескінченність. — Ти, хто нагорі, почуй і прийми мене добре, якщо схочеш. А якщо ти мій ворог, знай, що я прийшов без зброї і без лихих намірів.

І він почав сходити нагору.

Дев’ятнадцять сходинок привели його до першого сходового майданчика (і надалі