Читати книгу - "Танок драконів"

На якусь мить темно-червоні хмари, які вінчали західні пагорби, нагадали Джеймі Рейгарових дітей, загорнутих у малинові плащі.

— То це тому ви повбивали усіх Старків?

— Не всіх,— сказав Джеймі.— Доньки лорда Едарда живі. Одна нещодавно вийшла заміж. А друга...— («Брієнно, де ти? Ти її розшукала?») — ...з божої ласки, вона забуде, що належала до Старків. Вийде за якого-небудь кремезного коваля або товстощокого шинкаря, народить йому повну хату дітлахів і вже ніколи не боятиметься, що з’явиться який-небудь лицар і розтрощить їхні голови об стіну.

— Боги ласкаві,— невпевнено прохмовив хлопчина.

«Вір у це й далі». Джеймі приострожив Гонора.

Міднодерево виявилося набагато більшим селом, ніж він уявляв.

Війна побувала і тут: це засвідчили почорнілі сади й обгорілі кістяки розгромлених будинків. Але на кожну зруйновану хату припадало три відбудовані. У синьому присмерку Джеймі помітив два десятки будинків з новими очеретяними стріхами та дверима з сирого дерева. Між ставком з качками й кузнею він побачив дерево, яке й дало назву селу: дуже старий високий дуб. З землі випиналося покручене коріння, нагадуючи зміїне кубло, а до товстелезного стовбура були прибиті сотні мідяків.

Пек подивився на дерево, потім на порожні хати.

— А де ж люди?

— Ховаються,— пояснив йому Джеймі.

Вогнища в будинках були загашені, але деякі ще курилися, й коминки ще не охололи. Здавалося, єдина жива істота — коза, яку Гарний Гарі Мерел побачив у городі — вона там смикала якісь корінці... але у селі була, певно, найміцніша в усьому приріччі тверджа, оточена товстими мурами дванадцять футів заввишки, і Джеймі збагнув, де саме слід шукати селян. «Від нальотчиків вони ховалися за цими мурами — ось чому тут і досі є село. І зараз вони також ховаються — від мене».

Він спрямував Гонора до брами тверджі.

— Ви там, у тверджі! Я не маю лихих намірів. Ми — військо короля.

На мурі понад брамою показалися обличчя.

— Село нам теж спалило військо короля,— гукнув униз якийсь чоловік.— А перед тим інше військо короля забрало всіх овець. Королі були різні, але нашим вівцям то байдуже. Військові короля убили Гарслі й сера Ормонда і до смерті зґвалтували Лейсі.

— То були не мої люди,— сказав Джеймі.— Відчините браму?

— Відчинимо, коли ви поїдете.

До Джеймі під’їхав сер Кенос.

— Можемо легко розбити браму або спалити.

— В той час як вони закидатимуть нас камінням і засипатимуть стрілами,— похитав головою Джеймі.— Влаштуємо криваве побоїще — і заради чого? Ці люди нам нічого не зробили. Переночуємо в їхніх будинках, але мародерствувати я не дозволю. Харчі ми маємо свої.

Поки вояки прив’язували коней на сільському вигоні й вечеряли баранячою солониною, сушеними яблуками та твердим сиром, на небо виповз рогатий місяць. Джеймі їв небагато й розділив бурдюк вина з Пеком і Госом-заручником. Спробував порахувати мідяки, прибиті до старого дуба, але їх було так багато, що він раз у раз збивався з ліку. «Навіщо вони тут?» Малий Блеквуд йому б це розповів, але це тільки зіпсує таємницю.

Джеймі розставив чатових, щоб ніхто не висковзнув за межі села. Вислав на розвідку двох пластунів, щоб ворог не міг заскочити зненацька. Десь опівночі пластуни повернулися з жінкою, яку вони схопили.

— Виїхала просто на нас, м’лорде, вимагаючи побалакати з вами.

Джеймі зіп’явся на ноги.

— Міледі! Не думав, що так скоро знову вас побачу...— («Боги праведні, вона постаріла на десять років, відколи я її бачив востаннє. І що сталося з її обличчям?») — Пов’язка... ви поранені...

— Укус,— вона торкнулася руків’я меча — меча, якого їй дав Джеймі. Клятвохранителя.— Мілорде, ви дали мені завдання.

— Так, дівчина. Ви її знайшли?

— Знайшла,— відповіла Брієнна, панна Тартська.

— Де вона?

— За день їзди звідси. Можу відвезти вас до неї, сер... але вам треба їхати самому. В іншому разі Гончак її вб’є.

Джон

— Р’глоре,— співала Мелісандра, здійнявши руки до сніжинок, які падали з неба,— ти — світло очей наших, вогонь сердець наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у пітьмі ночі.

— Хвалімо Р’глора, Царя світла,— нестройним хором підхопили весільні гості, але порив крижаного вітру звіяв їхні слова. Джон Сноу накинув на голову каптур плаща.

Сьогодні сніг був негустий — у повітрі танцювали поодинокі сніжинки, але зі сходу вздовж Стіни віяв вітер — холодний, як подих крижаного дракона з казок старої Нан. Навіть Мелісандрин вогонь тріпотів, язики полум’я кулилися в канаві, тихо потріскуючи під спів червоної жриці. Здавалося, тільки Привид не відчуває холоду.

До Джона схилилася Алін Карстарк.

— Сніг під час весілля означає холодний шлюб. Так завжди казала моя леді-мати.

Джон глянув на королеву Селізу. «Мабуть, коли вони зі Станісом брали шлюб, була хуртовина». Горнучись у горностаєву манту, оточена фрейлінами, служницями й лицарями, королева-південка здавалася тендітною, блідою, змалілою. На її тонких вустах застигла натягнута усмішка, але очі були переповнені благоговінням. «Вона ненавидить холод і обожнює полум’я,— з одного погляду на неї здогадався Джон.— Одне Мелісандрине слово — і вона охоче ступить у вогонь, як в обійми коханця».

Але не вся рать королеви розділяла її запал. Сер Брас був напівп’яний; схована в рукавичці долоня сера Малегорна лежала на сідницях леді, яка стояла поряд з ним; сер Нарберт позіхав; сер Патрек з Королівської Гори мав сердитий вигляд. Джон Сноу починав розуміти, чому Станіс залишив їх з королевою.

— Ніч-бо темна і повна жахіть,— співала Мелісандра.— В самоті ми народжуємося й у самоті помираємо, але, йдучи цим темним падолом, ми черпаємо сили одне в одному й у тобі, наш Царю...— З кожним поривом вітру її шовки й шарлати вирували.— Сьогодні двоє з’єднують свої долі, щоб разом опиратися темряві земній. Наповни їхні серця вогнем, наш Царю, щоб вони прямували твоїм осяйним шляхом, тримаючись за руки, повік-віки.

— Царю світла, оборони нас,— промовила королева Селіза. Її слова луною підхопили інші голоси. Мелісандрині віряни: блідолиці леді, тремтячі служниці, сер Аксель, і сер Нарберт, і сер Аамберт, солдати в залізних кольчугах і тенійці в бронзі, навіть кількоро Джонових чорних братів.— Царю світла, благослови дітей своїх.

Мелісандра стояла спиною до Стіни, на краю глибокої канави, в