Читати книгу - "Яр"

Він почекав, доки я встану, і пропустив мене поперед себе, тоді повів до підвалів, розташованих унизу будинку поліції. Підвали були міцні, муровані з доброго каменю. Кілька камер, що виходили дверима в неширокий коридор, зачинялися такими товстими дубовими дверима, що, певно, не пропускали жодного звуку. Один вартовий стояв у самому кінці, до нього було метрів із двадцять. Він байдуже подивився на нас, Афіноґен штовхнув мене в перші двері, увійшов сам і щільно причинив їх за собою.

У камері, схожій на каземат, було напівтемно, я заплющив очі, і коли знову розплющив їх, у кутку виросла майже безформна купа. Я підійшов — самі ноги понесли мене туди. На грубому мотузі, прошиленому крізь кільце в бетонному сволоку, висів руками назад Антін. Я не зразу б і впізнав його, коли б не знав, що він тут, коли б увесь час не думав про нього. Густа чорна чуприна Я гол и позлипалася й майже затуляла обличчя, побите, червоно-синє, й мокре, з гачкуватого носа в Антона вряди-годи скрапували на цементову підлогу краплі крови й застригали в калюжці. Антін висів, підтягнений за руки, що були скручені назад, і впирався в підлогу коліньми. Певно, мотуз попустили, однак, Антін не мав сили стояти на ногах.

Трохи далі, біля маленького віконечка з подвійними шибками та грубими ґратиками палив цигарку поліцай. То був добре знайомий мені Костюк, не пам'ятаю імені. Побачивши мене, він став обтрушувати свою холошу, Афіноґен же підійшов до Антона й поторкав його за плече. Ягола поволі звів угору погляд і знову потупився, немов пильно стежив, щоб кров з носа капала в одну й ту саму калюжку.

— Посмотрите, кто пришел, — обізвався до нього начальник поліції. — Узнаёте?

Мій шуряк удруге підвів голову, і в очах йому застиг біль.

— Расскажите этому пану то; что вы уже рассказывали мне и вон тому человеку.

Антін аж ніяк на це не зреагував, тоді Афіноґен підтяг його мотузку вгору — аж суглоби в плечах у того затріщали.

— Так вам будет лучше? Ну, теперь расскажите. С кем вы встретились в тот понедельник?

— Із дядьком... Йовхимом...

— Что это за «дядько Йовхим»! — обурився Афіноґен Горобцов. — Разве у него нет имени-отчества, фамилии?

— Йовхим Папа... Панасови... Де... реза...

— Во, правильно! И о чем вы с ним говорили? Скажите, потому что этот пан не верит.

— Він підбивав мене йти в партизани.

— Так. А вы ему что?

— Кажу... діти... в мене...

— А он?

— Каже... ходьом.

— А вы?

— Кажу... не піду.

— А еще что?

— Більше... нічого...

— И где сейчас этот ваш «дядько Йовхим»?

— Та де ж... Із партізанами...

— А почему же вы не пришли и не заявили нам об этом? — допитувався, Афіноґен Горобцов.

— Боявся, повідіму...

— Значит, он пошел с партизанами?

Антін, не підводячи голови, кивнув.

— Вы слыхали, Максим Архипович? Говорят, ушел «дядько Йовхим» с партизанами. А что вы ему на это скажете?

Я мовчав, мов заворожений, дивлячись на буру калюжу, у яку раз по раз падала з Антонового носа краплина.

Афіноґен гукнув до Костюка:

— Приведи старого. — А мені пояснив: — Оч-чень умный человек, ваш шурин. Он думал, если его приперли фактами, то отбудетея «дядьком Йовхимом». «Дядько Йовхим» далеко, все стерпит, а мы проверить не сможем: ищи того «дядька» в яру! Оч-чень умный человек ваш шурин.

У цей час рипнули двері, і Костюк попхнув усередину Йовхима Дерезу. Цього чоловіка я не бачив з початку 1937 року, хоч багато знав про нього. Антін підвів голову, і в очах тепер був не жах, а майже безтямність.

— Йовхим Панасович, — обізвався Афіноґен. — Вы знаете этого человека? — Він кивнув на Яголу.

Йовхим уперто дивився на Афіноґена й мовчав.

— А вы? — звернувся Афіноґен Горобцов до Антона. — Это тот самый, о котором вы говорили?

У камері панувала тиша. Афіноґен махнув до Костюка:

— Выведи. Достаточно, и так ясно.

Коли Костюк із дядьком Йовхимом вийшли, він сказав:

— Видите, Антон Иванович, ваша игра не удалась. Придется назвать еще кое-кого, кого знаете. Иначе дело не пойдет.

Антін засіпався, припнутий до бетонної балки, і застогнав:

— Нікого... більше не... знаю.

— Э-э, — засміявся Афіноґен. — Если уж сказали «а», то говорите и «бе», у нас такой закон...

При цьому щелепа його сприснула й зловісно клацнула.

Повернувся Костюк. Афіноґен подався до дверей, одчинив їх, витяг ключ, який стримів іззовні, встромив його зсередини й замкнув двері, а тоді поклав собі ключа в кишеню, глузливо блимнувши на мене. Я здогадався, що він зробив це зумисне, щоб мені не спало на думку втекти. Я приготувався до найгіршого.

— Если человек сказал «а», то скажет и, та'ска'ть, «бе»...

Афіноґен махнув Костюкові:

— Давай!

Костюк, який скрутив був і припалив цигарку, жадібно затягся й неохоче кинув її додолу, наступив черевиком і плюнув. Тоді спроквола підійшов до Антона й заходився підтягати його за мотузку вгору. Антін глухо застогнав. Його ноги, взуті в страшенно залатані чоботи, вже ледве торкалися цементу носаками, а руки були задерті назад, неначе