Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Це тут живе Анатоль Хоменко?

Але зразу ж їй стало соромно за своє запитання, бо пізнала обстанову кімнати.

— Тут живе, — сказала панночка. Дівчата, не чекаючи запрошення, самі ввійшли до кімнати. Хвеся почувала себе сміливо. Сіла в крісло, поклалала руку з хусточкою на коліно й розглядала картинки по стінах, що вже встигла навішати Тоня.

Оляна, як поклала глечики коло порога, так біля них і стала, не знаючи, куди подітись.

— Що це грає? — раптом спитала Хвеся.

— Це радіо. Кватирка одчинена, от воно з улиці й чути, — ввічливо пояснила Тоня.

— Як за стіною, — сказала Хвеся, а Тоня на це лише доброзичливо всміхнулась. На туалетному столі в Тоні забряжчали пляшечки, баночки й різні скляні та бляшані речі. Вулицею проїхав автобус, і це примусило Хвесю встати й подивитись у вікно. Тоня сиділа в кріслі коло піаніно з книжкою в пелені, обіперлася рукою на перильце й оглядала гостей.

— Чого ви не сядете? — спитала вона Оляну. Та зачервонілась.

— Та нічого, я так…

Тоня все збирається розпочати з ними розмову, розпитати, що воно за люди, й не наважиться. Та якось наважилась Хведося.

— А що ви тут робите?

— Я дружина Анатоля, — всміхнувшись, сказала Тоня.

— Дружина? — перепитала Хведося, глянувши на Оляну. Вона замріяно сказала:

— Як же це так: одружитись, нічого не сказавши батькам?

Оляна пополотніла й простягла руку до глечиків. Їй хотілось зараз лишитись самій і дати волю своїм сльозам.

— Де тут у вас вода? — спитала Оляна в Тоні. Тоня одхилила двері й гукнула:

— Любо! Принеси води!

Узявши кухоля до рота, Оляна в ньому побачила своє обличчя. Губи сіпались, куточки губ розлізлись аж на все підборіддя. Їй води зовсім не хотілось, і вона пила через силу.

— Ходім, Хвесю! — сказала нетерпляче Оляна. Але тут відчинились двері, й увійшов Анатоль. Він був у попелястому плащі, у тому самому темно-синьому костюмі, в тих самих жовтих черевиках, але замість самов'яза на шиї був тепер голубий метелик. Побачивши гостей, він наче аж злякався.

— Дра-астуйте! — І ніяково поклав на стіл пакуночка, скинув плаща й сказав:

— Це, Тоню, моя сестра, а це «друг мого дитинства».

З цим він розв'язав пакуночки, поставив на стіл дві пляшки вина в ликовій сітці, печиво, шоколад та в жовтому папері червонобокі груші й яблука. Тоня одхилила двері й гукнула:

— Любо, постав самовар!

— Зараз! — глухо почулося за дверми, і в Оляни серце загупало од заздрощів і ненависті до Тоні.

— Чого ж ви не сідаєте? — сказала Тоня.

— Та я зараз буду йти, — відповіла Оляна.

— Ну, не вигадуй, — обізвався Анатоль, розкорковуючи пляшки. — Гуляйте, чого там спішити, ось поп'ємо вина, а там чай зараз буде.

— Гуляйте, гуляйте, он ваша шапка лежить, — сказала Хведося, складаючи вчетверо на коліні носову хустку.

— Ач яка, — усміхаючись, сказав Анатоль та бренькнув їй по губах пальцем. А тоді взяв із нею крісло й підніс до столу. В хаті знявся легенький регіт. Не сміялась лише Оляна. В неї зараз було несимпатичне, навіть некрасиве лице, губи якось одкопилились. Вона була надута й похилена. Анатоль підійшов до неї, взяв за руку й підвів до столу.

— Дуже славна дівчина, — пояснював Тоні Анатоль про Оляну, — між іншим, колись була в мене закохана.

Куценька, кругла Люба поставила на стіл нового самовара, що шумів і вилискував золотом. У хаті утворився святковий настрій. Анатоль частував вином, потім пили чай, а потім Анатоль сів за піаніно, й Оляна вперше відчула, що втратила в Анатолеві щось надзвичайно величне, ніжне навіки. Тоня стояла в нього за спиною, обняла його за шию, а дівчата збоку з широко розкритими очима слухали музику.

У Галі народилась дитина, дуже подібна до Василя. Явтух ходить, як убитий, з Галею не розмовляє, а про Василя вирішив таке: зціпив зуби, міцно стулив губи й, притиснувши в кишені револьвера, пішов до нього. Василь лежав у ліжку з цигаркою в зубах і читав у газеті «Суд і побут». Окрсуд розглядав справу одного злодія, що підгледів одного громадянина, як той одержував виграш у десять