Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Веріті схилився вперед, аж уперся чолом у дракона. Нескінченне лупання припинилося. За якийсь час він глухо сказав:

— Фітце, тобі слід стояти тут і розмовляти зі мною, доки я працюю. Щойно я вирішую, наче в мені геть не зосталося якихось сильних почуттів, ти пробуджуєш їх у мене. — Здійняв обличчя, глянув на мене. Сльози проклали дві доріжки в сірій кам’яній пилюці. — А який вибір я маю?

— Просто покиньте цього дракона. Повернімось до Шести герцогств, зберімо народ і биймося з червоними кораблями мечем і Скіллом, як раніше. Можливо…

— Можливо, ми всі загинемо, не діставшись і Джампі. Невже це кращий кінець для моєї королеви? Ні. Я віднесу її назад до Оленячого замку і очищу узбережжя, а вона довго й добре правитиме, як монархиня. Ось так. Я вирішив дати їй це.

— А спадкоємець? — гірко спитав я.

Він утомлено знизав плечима і знову взявся за долото.

— Ти знаєш, що так мусить бути. Твоя донька буде спадкоємицею.

— НІ! Погрозите мені цим ще раз, і я поскіллю Баррічу, щоб він тікав із нею. Хоч як ризикований цей Скілл.

— Ти не можеш поскіллити до Барріча, — м’яко зауважив Веріті. Здається, саме примірявся до драконового пальця. — Чівелрі закрив його розум від Скіллу багато років тому. Щоб його не використано проти Чівелрі, як Блазня проти тебе.

Чергову маленьку таємницю з’ясовано. Та що мені з цього?

— Веріті, прошу. Я вас благаю. Не робіть зі мною цього. Куди краще мені теж бути поглинутим драконом. Я пропоную вам це. Візьміть моє життя і нагодуйте ним дракона. Віддам усе, що в мене попросите. Але обіцяйте, що мою дочку не буде принесено в жертву трону Провісників.

— Цього я не можу тобі обіцяти, — тяжко сказав він.

— Якщо у вас зосталися хоч якісь почуття до мене, — почав було я, але він перебив мене:

— Невже ти не можеш зрозуміти, хоч скільки б я повторював? Я маю почуття. Але я вклав їх у дракона.

Я зумів підвестися. Пошкутильгав геть. Не було більше що казати. Король чи людина, дядько чи друг, здається, я втратив усяке розуміння, хто він тепер. Коли я до нього скіллив, натикався лише на його стіни. Коли тягся до нього Вітом, помічав, що його життя мерехтить між ним і кам’яним драконом. А останнім часом здавалося, що воно яскравіше палає не у Веріті, а в драконі.

У таборі не було нікого, вогнище майже погасло. Я доклав до нього хмизу, тоді сів, попоїв в’яленого м’яса. Свинини майже не залишилося. Невдовзі знову доведеться полювати. А радше Нічноокому з Кеттрікен доведеться полювати. Разом вони, здається, легко здобували м’ясо. Моє вболівання над власною долею дещо розвіялося, а втім, я не міг побажати собі нічого кращого за бренді, щоб утопити в ньому сум. Врешті-решт, з огляду на небагатий вибір цікавих альтернатив, я подався спати.

І я поспав — на власний лад. У снах з’являлися грізні дракони, а гра Кеттл дивно змінилася. Я намагався вирішити, чи достатньо сили в червоного каменя, щоб полонити Моллі. Мої сновидіння були хаотичними й незв’язними, я часто виринав у яву та вдивлявся в темряву довкола намету. Потягся було Вітом до місця, де Нічноокий блукав поблизу маленького багаття, а Старлінг і Блазень тим часом спали по черзі. Перенесли свій вартовий пост на вершину пагорба, звідки відкривався добрий огляд на дорогу Скіллу внизу. Мені слід було вийти і приєднатися до них. Натомість я перевернувся з боку на бік і знову занурився у свої сни. Мені снилося, що підступають Регалові війська, не десятками, а сотнями. Золото-коричневі солдати вливаються у каменярню, щоб притиснути нас до прямовисних чорних стін і повбивати всіх.

Вранці я прокинувся від холодного дотику вовчого носа.

Тобі потрібне полювання, — серйозно сповістив він мене, а я з ним погодився. Вийшовши з намету, побачив Кеттрікен, що саме спускалася з помосту. Розвиднілося, її вогні вже не були потрібними. Могла поспати, але вгорі, біля дракона, далі тривало нескінченне лускання і шкрябання. Наші погляди зустрілися. Вона зиркнула на Нічноокого.

— Йдете полювати? — спитала нас обох. Вовк поволі метельнув хвостом. — Візьму лука, — заявила вона і зникла у своєму наметі. Ми чекали. Вийшла з луком, перевдягнена в чистіший каптан.

Я не хотів дивитися на Дівчину-на-Драконі, коли ми проходили повз неї. А як проминали колону, зауважив:

— Якби ми мали більше людей, слід було б поставити двох на варті тут, а двох над дорогою.

Кеттрікен кивнула на згоду.

— Як дивно. Знаю, що вони наближаються, аби нас убити, розумію, як мало в нас шансів уникнути такої долі. Та ми однаково йдемо полювати, здобувати їжу, наче їжа найважливіша.

Так і є. Їжа — це життя.

— А все ж мусимо їсти, щоб жити, — луною повторила Кеттрікен думку Нічноокого.

Ми не помітили жодної здобичі, справді гідної її лука. Вовк піймав кролика, вона підстрелила яскравоперого птаха. Закінчилося тим, що ми руками ловили форель і до полудня наловили досить, щоб вистачило всім. Принаймні на сьогодні. Я випатрав рибу на березі струмка, а тоді спитав Кеттрікен, чи вона не заперечуватиме, якщо я залишуся тут і скупаюся.

— Насправді усі ми були б тільки вдячні, — відповіла вона, а я усміхнувся. Не стільки з її піддражнювання, скільки тому, що вона досі на таке спроможна.

Невдовзі я почув, як вона хлюпається у струмку, вгору проти течії від мене. Нічноокий тим часом дрімав на березі з черевом, повним риб’ячих нутрощів.

Минаючи Дівчину-на-Драконі на шляху до табору, ми побачили Блазня. Згорнувся клубочком біля неї на помості й міцно спав. Кеттрікен розбудила його та вилаяла за свіжі сліди долота на драконячому хвості. Він не виявив жодної скрухи, лише сказав, що Старлінг зголосилася чергувати до вечора, а він справді воліє спати тут. Ми наполягли, щоб він повертався до табору разом з нами.

Йдучи до намету, ми перемовлялися. Зненацька Кеттрікен звеліла нам зупинитися.

— Цить! — скрикнула вона. Тоді: — Слухайте!

Ми завмерли на місці. Я очікував, що Старлінг ось-ось гукне до нас, попереджаючи про небезпеку. Нашорошив вуха, та не почув нічого, крім вітру в каменярні та далеких пташиних голосів. За мить зрозумів, наскільки це важливо.

— Веріті! — гукнув я.

Увіпхнув рибу Блазневі в руки, побіг туди. Кеттрікен мене обігнала.

Я боявся застати їх обох мертвими, боявся, що за нашої відсутності на них напала Регалова група. Те, що постало мені перед очима, було не менш дивним. Веріті та Кеттл стояли пліч-о-пліч, дивлячись на свого дракона. У пополудневому сонці він сяяв чорнотою і поблискував, як добрий кремінь. Велику тварину завершено. Кожна луска, кожна складка, кожен кіготь були бездоганними до найменших дрібничок.

— Перевершує всіх драконів, яких ми бачили в кам’яному саду, — заявив я.

Двічі обійшов його, і з кожним кроком моє захоплення ним наростало. Тепер Віт-життя у ньому могутньо палало. Сильніше, ніж у Веріті чи Кеттл. Майже шокувало, що драконові боки не роздимаються при диханні, що він не ворушиться уві сні. Я глянув на Веріті і, попри гнів, який відчував досі, змушений був усміхнутися.

— Він досконалий, — тихо сказав я.

— Я провалився, — безнадійно промовив він.

Кеттл жалісно притакнула. Зморшки на її обличчі поглибилися. На вигляд їй було літ двісті. Як