Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Генерал ще сильніше нахмурився. Вийшовши під дощ, він наблизився до їхньої родини.

— Скільки тобі років, синку? — запитав він у Тіена.

— Йому тринадцять, — відповів Лірін.

Амарам зиркнув на нього:

— Це ти — лікар? Чув про тебе.

Той зітхнув, але витримав його погляд.

— У мене нема часу вникати у ваші містечкові чвари, кузене. Хіба немає іншого хлопчини, який підійшов би?

— Я зробив свій вибір! — не вгамовувався той. — Норми закону залишають його на мій розсуд. Я посилаю тих, без кого Гартстоун може обійтися. А цей хлопчина — найнікчемніший з усіх.

Лірін ступив крок уперед. Його очі палали гнівом. Головнокомандувач Амарам стримав його за руку.

— Не роби того, про що пожалкуєш, темнонароджений. Рошон вчинив згідно із законом.

— Ти ж ховався за закон, коли глумився наді мною — га, ескулапе? — гукнув Лірінові градоправитель. — Що ж, тепер він обернувся проти тебе самого. Залиш ті сфери собі! Вираз твого обличчя в цю мить вартий їх усіх до останньої!

— Я… — знову замимрив Тіен. Старший брат ще ніколи не бачив його таким нажаханим.

Каладін почувався безсилим. Обличчя всього натовпу були звернені на Ліріна, який, стримуваний за руку світлооким генералом, стояв, зчепившись поглядом з Рошоном.

— У перший рік або й два я призначу хлопчину вістовим, — пообіцяв Амарам. — Він не братиме участі в битвах. Це максимум, чим я можу допомогти. Настали такі часи, коли кожен солдат на рахунку.

Лірін згорбився та понурив голову. Рошон зареготав і жестом покликав Ларал до карети. Забираючись усередину, та навіть не глянула на Каладіна. Рошон подався за нею, і хоча він і досі сміявся, його обличчя набуло пригніченого виразу. Стало безживне. Наче сірі хмари над головою. Він насолодився помстою, однак вона не повернула йому сина й не скасувала заслання до Гартстоуна.

Амарам обвів поглядом натовп.

— Новобранці можуть узяти з собою два комплекти змінного одягу й до трьох кам’яномас особистих речей. Хитрувати немає сенсу: їх переважать. Рекрути повинні прибути в розташування армії за дві години й відмітитись у сержанта Гева.

Він розвернувся й рушив за Рошоном.

Блідий, наче побілена хата, Тіен дивився йому вслід. Каладін бачив, як жахала того розлука з сім’єю. Його братика, котрий завжди вмів викликати в нього усмішку, коли надворі стояла мряка. Каладіну було фізично боляче бачити його таким наляканим. У цьому крилося щось ненормальне. Тіен мав усміхатися. Такою була його вдача.

Рука намацала в кишені дерев’яного коника. Молодший брат завжди розраджував його, коли старшому бувало погано. І раптом йому спало на думку, що й він своєю чергою міг би дещо зробити. «Час перестати ховатися в кімнаті, доки хтось інший здіймає вгору кубок зі світлом, — промайнуло в його голові. — Пора поводитись як чоловік».

— Ясновельможний Амараме! — гукнув Каладін.

Генерал, який саме піднімався з підніжки в карету й уже ступив однією ногою всередину, затримався й озирнувся через плече.

— Візьміть мене замість Тіена, — попросив хлопець.

— Я забороняю! — устряв Рошон зсередини екіпажа. — Закон залишає право вибору за мною.

Амарам похмуро кивнув.

— Ну, а як щодо того, щоб узяти й мене також? — запитав Каладін. — Добровільно я можу зголоситися?

Тоді Тіен хоча б не залишиться сам.

— Каладіне! — крикнула мати, хапаючи його за руку.

— Це дозволяється, — сказав Амарам. — Я не відмовлю жодному охочому, синку. Тож якщо хочеш приєднатися до нас — ласкаво просимо.

— Не треба, Каладіне, — благав батько. — Тільки не обидва зразу. Ні…

Той глянув на Тіена — попри крисатий капелюх, обличчя хлопчика було мокре. Він похитав головою, але в очах прозирнула надія.

— Я згоден, — сказав Каладін, знову повертаючись до Амарама. — Беріть мене добровольцем.

— Тоді в тебе дві години, — сказав генерал, залізаючи в карету, — і право взяти з собою те саме, що й інші.

Дверцята екіпажа зачинилися, але хлопець устиг краєм ока помітити, як обличчя Рошона стало ще вдоволенішим. Здіймаючи бризки, карета погуркотіла геть, і з її даху пролилася ціла калюжа.

— Чому? — з тремтінням у голосі запитав Лірін, повертаючись до Каладіна. — Чому ти так учинив зі мною? Після всіх наших планів!

Але той глянув на Тіена. Хлопчик ухопив його за руку.

— Дякую, — прошепотів він. — Дякую тобі, Каладіне. Дякую.

— Я втратив вас обох, — хрипко мовив лікар і зашльопав геть. — Бодай цьому світу буря! Обох.

Він плакав. Гесіна плакала теж. Вона знову пригорнула Тіена.

— Батьку! — гукнув Каладін, обертаючись, і сам приємно здивувався впевненості, яку відчував.

Лірін зупинився й стояв під дощем, ступивши однією ногою в калюжу, де аж кишіло спренами дощу. Ті повільно задкували від нього, мовби поставлені на попа слимаки.

— За чотири роки я привезу його додому — цілого й неушкодженого, — сказав йому старший син. — Присягаюся бурями й самим десятим ім’ям Всемогутнього. Я привезу його назад.

Обіцяю…

45

Гадесмар

«Єліґнар, прозваний Вітром спустошення, міг говорити людським голосом, хоча до його голосу нерідко примішувалися крики тих, кого він поглинав». — Нерукотворні, очевидно, — витвір народної уяви. Характерно, що більшість із них сприймалися не як істоти з плоті та крові, а як уособлення різних руйнівних сил. Наведена цитата запозичена з гіпотетичного першоджерела (див. Траксіл, рядок 33), хоча я маю сумніви щодо його справжності.

«Вони напрочуд гостинне плем’я, ці дикі паршмени, — читала Шаллан. Це знову були спогади короля Ґавілара, надиктовані ним за рік до загибелі. — Минуло майже п’ять місяців від часу нашої першої зустрічі. Далінар так само насідає на мене, вимагаючи повернення на батьківщину, бо експедиція, мовляв, надто затяглася.

Паршмени обіцяють влаштувати для мене полювання на великопанцирну тварюку, яку вони називають уло мас вара — за словами моїх учених, це приблизно перекладається як “монстр із прірви”. Якщо їхні описи точні, у цих істотах містяться чималі яхонтосерця, а голова однієї з них стала би по-справжньому вражаючим мисливським трофеєм. Вони також згадують про своїх жахливих богів, і ми гадаємо, що йдеться про кількох особливо крупних великопанцирників, що водяться в проваллях.

Усі наші вражені тим, що в