Читати книгу - "Українське письменство"

схилитися перед авторитетом своєї громади, «одважного, вільного і непримиримого, покірного тільки правді і красі», — збудили фантазію коло 1898 р., коли написано було більшу частину поеми «У пущі», а остаточну форму прийняли тільки в 1907 р. Так само і Мавка, і дядько Лев, всім пам’ятні персонажі «Лісової пісні», мають досить довгий, прихований від читача життєпис, свій ембріональний період. Посвідчення про це знаходимо в дорогоцінному документові — листі до матері 20/ХІІ 1911 р., видрукуваному в «Червоному шляху» (1923, № 8). Заперечуючи в своїй праці над поемою який-будь імпульс від Гоголя, Леся Українка пише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш, у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені колись її написати, а тепер прийшов «слушний час» — я й сама не збагну, чому. Зчарував мене сей образ на весь вік».

Ці настирливі й постійні, вічно чарівні образи не тільки малювалися в уяві Лесі Українки, але й говорили, промовляли до неї; її уява взагалі була насичена звуками, а її пам’ять міцно ті звуки тримала. Оповідання «Розмова», що все цілком приснилося їй, не розвіялося, як передранішній сон, навпаки, набрало чіткості, виразності й легко зафіксувалося на папері. Так само волинські пісні, за дитячих літ співані, — хіба не заполонили вони її уяву під час складання «Лісової пісні», і то остільки сильно й розбірно, що знайшли собі місце в ремарках до п’єси, поруч вказівок зорового характеру. Розуміється, трудно це твердити, поки ще спеціальні досліди все примушують на себе чекати, — але мені здається, що в уяві Лесі Українки образ не панував над звуком і не попереджав його. Кожне явище відкривалося їй разом і як видіння, і як звук. І навпаки — скоріше звук викликав образи, мелодія відтворювала в пам’яті картину. Як на доказ, спробую послатися на один з кращих і, на щастя, не дуже зацитованих віршів у збірці «Відгуки» — на вірш «Забуті слова», присвячений, можливо, тій тітці, сестрі батьковій, заслання якої спричинилося до написання першого вірша: «Ні волі, ні долі…».

То вже давно було. Мені сім літ минало, А їй, либонь, минуло двадцять літ. Сиділи ми в садку, там саме зацвітало І сипався з каштанів білий цвіт.

Доросла приятелька малої Лесі плела вінки, співала пісень, розказувала про «замучених братів», а квітки, здавалося, то блідли з жаху, то червоніли від гніву, відповідно до перипетій тої повісті… І от — зміст давньої розмови загубився, стерся з пам’яті, але голос її зостався, залишилась мелодія, і в мелодії — дивна сила хвилювати почуття, виводити перед очі картини й постаті:

То вже давно було. Давно пора минула Таких червоних необачних слів; Либонь, вона й сама про них забула — Хто дбає про вінки, що замолоду плів? І я забула їх, не пригадаю й слова З тих наших довгих запальних розмов, А тільки барва їх, мелодія раптова Тепер, як і тоді, мені бунтує кров… Неначе хто її поставив на сторожі, Щоб душу в кождий час будить від сна, Щоб не заглухли в серці дикі рожі, Поки нова не зацвіте весна.