Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Чудова ідея, однак особисто я вже вставатиму. Важко залишати цю приємну компанію, але я змушена йти: невідкладна зустріч.

Що ж стосується Бенато, то йому не тільки важко залишати нас, а й навіть говорити важко, бо пообідня сонливість остаточно здолала його, так що для нього зустріч з домашнім ліжком справді невідкладна. Тому я відправляю свого компаньйона, прошу у Феліче ще одну каву і запитую:

— Коли його знайшли?

— Його виявила ота, Віолетта, близько одинадцятої. Приходить додому, направляється до кухні й наскакує просто на нього — розпростертий у передпокої з ножем у спині. І, мабуть, був убитий незадовго перед тим, бо Віолетта вийшла аж біля десятої, щоб відвідати кондитерську на Острінгу.

— Між десятою й одинадцятою. Швидко діють, — бурмочу я.

— Залиш ці деталі для поліції, мій хлопчику. Для нас найважливіше інше: чия тепер черга.

— Питання слушне. Я радий, що ти пам'ятаєш про це.

— Чого тут радіти?

— Так легше побачиш користь від співробітництва зі мною.

— При умові, якщо гра чиста, — докидає Флора.

— За це не бійся. Бійся іншого: у тебе небезпечні суперники, дорога.

— Я знаю це й без тебе. Однак сподіваюся, що вони — і твої суперники.

— Мене не цікавить…

Я не закінчую фрази, бо дама подала застережливий знак про наближення кельнера. А коли Феліче відходить, розмова точиться в іншому напрямку:

— Ну як, зустріч влаштована?

— Тільки тому і прийшла, щоб ощасливити тебе. Слова звучать у тоні досить похмурого гумору.

— Де і коли?

— Точно о шостій. Внизу, при вході в ліфт. Сподіваюсь, ти знаєш, де це.

— Який ліфт? Отой, біля Кафедрального собору? — запитую невинно.

— Власне. Таж не в Емпайр Стейт Білдінг.

До шостої години ще далеко. І оскільки Флора вирішила залишитися, щоб купити дещо на головній вулиці, я їду машиною на Острінг з наміром почути деякі подробиці про вбивство від милої Розмарі. якій завжди все відомо.

Однак я не застаю Розмарі вдома. Після пам'ятної ночі у Флори в мої стосунки з квартиранткою закрався легкий холодок. Зовсім легенький, ледве помітний, але все-таки холодок.

— У мене таке враження, що ви дуже щиро й занадто самовіддано атакуєте цю німкеню, — зауважила моя піднаймачка, коли я з'явився наступного ранку.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, ви самі поставили переді мною це завдання, — намагався я виправдовуватись.

— Так, але не в сексуальному плані, як ото ви, здається, зрозуміли.

— Сексуальний план… Давайте не будемо перебільшувати, — примирливо пробурмотів я.

— Не думайте, що я ревную. Просто за вас боюся. Чоловік завжди починає з якихось дрібних відхилень від нормального смаку — скажімо, вульгарно велика жінка або щось у ньому роді. А потім зовсім непомітно доходить до тяжких збочень.

— Не будемо перебільшувати, — повторив я. — Це зроблено тільки для вас.

— І який результат? Не той, що інтригує вас, а інший, котрий цікавить мене.

— Якщо ви вважаєте, що таку фортецю, як Флора, можна взяти за одну ніч…

— А скільки вам ще треба ночей, щоб повністю оволодіти укріпленням? Тисяча і одна? Чи трохи більше?

— Ваша іронія починає засвідчувати брак смаку, мила. Я не заперечую, що це дає мені певне задоволення. Видно, ви все-таки ревнуєте мене.

— Облиште ілюзії. Мені абсолютно байдуже. І якщо я трохи й зла, то тільки через те, що за всю цю ніч ви взагалі не згадали про мене і про мої турботи.

— Не знаю, як мені переконати вас, що я про інше не думав.

— Тільки факти, милий. Факти і більше нічого.

— А факти у даний момент такі: Флора справді цікавиться діамантами, і через це вона тут.

— Про це неважко здогадатися.

— І що за Флорою, як і за вами, ховається інша людина.

— Я це підозрювала.

— І цією іншою людиною є німецький торговець Макс Брунер.

— Торговець чим?

— Не діамантами. Але, як вам відомо, діаманти цікавлять не лише ювелірів. Інакше ювеліри не мали б кому їх продавати.

— Ваше роз'яснення дуже доречне. А які у неї стосунки з Пенефим?

— Думаю, відносно цього ви можете бути спокійні. Вона прямо називає його кретином.

— Це нічого не значить. Кретини на те й існують, щоб розумні використовували їх.

— Я переконаний, що вона вже не розраховує на нього. Не знаю, чому саме, але не розраховує.

— А як вона ставиться до мене?

— Вас вона просто обожнює.

Ми продовжували ще якийсь час розмовляти у тому ж тоні, однак Розмарі, щоб не виглядати зовсім невдячною, визнала все-таки, що мої повідомлення не позбавлені певного значення, й висловила надію, що найближчим часом я зумію з'ясувати ще деякі подробиці і взагалі повністю оволодію цією масивною фортецею, хоч це не означає, що я мушу обов'язково лізти на неї в буквальному розумінні слова. Отже, усе закінчилося в досить примирливому тоні. І все ж таки у наших стосунках залишився якийсь легкий холодок. Зовсім легкий, аби лиш не закипіти від спеки.

Я піднімаюсь у спальню, щоб крізь щілину у шторі кинути контрольний погляд на віллу навпроти. Поліцаї напевно вже зробили своє діло. Після двох убивств підряд на одному й тому ж місці люди починають набувати ділових навиків, і все йде швидше. Сад безлюдний, немає нікого і в похмурому холі, штори в якому підняті, він видається мені пустельним і німим. Німим і, одначе, по-своєму красномовним: значить, Розмарі не пішла заспокоювати оте бліде створіння. Або якщо й пішла, то вже справилася зі своїм завданням. Мені вже нічого робити у цій порожній віллі. Я виходжу і йду алеєю до лісу, просто щоб розім'ятися й подивитись на цю ситуацію збоку. Ліс повільно огортає мене тінню і прохолодою, немов колонний зал, урочистий і тихий. За колонадами, удалині, проглядає смарагдово-зелене поле, далі видно синій ланцюг гір, а ще далі — засніжені громади високих вершин, над якими синіє небо.

Я повертаю на бічну стежку, щоб посидіти на першій-ліпшій лавці, однак лавка виявляється зайнятою. На кінці її сидить, зіщулившись, худенька дівчина у темній шкільній сукні з білим комірцем. А на колінах у неї лежить сірий оксамитовий ведмедик. Дівчина здригається, помітивши моє наближення, але я поспішаю заспокоїти її:

— Не лякайтесь… Я ваш сусід… хазяїн Розмарі…

— Здається, я вас колись бачила, — киває дівчина, якій, як уже згадувалось, напевно йде до тридцяти.

— Дозвольте присісти на хвилинку?

— Чому ж ні? Лавка не моя.

— Я не хотів би вам докучати.

— Ви мені зовсім не докучаєте… Хіба що затієте розмову про те страшне вбивство…

— Будьте спокійні,