Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Її світ — і його світ. Відмінний від решти світів, будь-коли створених Господом Богом, навіть від того, що вони полишили в Пристані, якихось кілька миль позаду. Бо тут не лунало жодного звуку, навіть шепоту руйнівного людського життя. Вони були в обіймах Великої Півночі, що з кожною хвилиною притягувала їх усе ближче до свого могутнього пульсаційного серця.

Ліси нависали над ними, важкі, зелені, виблискуючи краплинами дощу, і з їхніх глибин віяло трепетним подихом життя і торжеством усього живого. Ліс огортав береги, наче пильний господар, що охороняє ріки від цивілізації — і раптом дівчина простягла перед собою руки, і Кент почув тихий схвильований скрик, що зірвався з її губ.

Вона забула про нього. Вона забула про все, окрім ріки, лісів і неходжених світів, що пролягали за ними. І він був радий. Адже цей світ, який вона вітала і до якого закликала її душа, був і його світом на віки вічні. Тут були всі його мрії, його надії, всі бажання, які він коли-небудь мав у житті. І коли нарешті Маретта повільно обернулася до нього, він розкривав їй свої обійми, і в його очах вона побачила той самий захват, що осявав у цю мить її власне обличчя.

— Я рада… така рада, — тихо видихнула вона. — О, Джимсе… я щаслива!

Вона, не вагаючись, кинулася в його обійми. Дівочі руки гладили його обличчя. А потім вона стояла, поклавши голову йому на плече, і, дивлячись перед собою, глибоко вдихала солодке чисте повітря, сповнене еліксиром лісів, що нависали над ними. Вона мовчала, не рухалася, і Кент також не порушував тиші. Судно пливло, огинаючи річковий скрут. Величезний лось вийшов, плескаючи, з води на берег — вони чули, як цей велетень із тріском почвалав крізь ліс. Тіло дівчини напружилося, але вона не мовила жодного слова. За якусь мить він почув її шепіт:

— Це було так давно, Джимсе. Мене не було тут чотири роки.

— А тепер ми повертаємося додому, маленька Сіра Гуско. Чи не буде вам самотньо?

— Ні. Це там мені було самотньо. Стільки було людей, стільки речей, що я нестерпно тужила за лісами й горами. Я вірю, що скоро померла б. Лише дві речі я там любила, Джимсе…

— Які? — спитав він.

— Гарні сукні — і черевички.

Його руки міцніше зімкнулися навколо неї.

— Я… я розумію, — м’яко розсміявся він. — Ось чому тоді, першого разу, ви прийшли до мене в гарненьких туфельках на високих підборах.

Він схилив голову, і вона розвернулася обличчям до нього. Він поцілував її у напіврозкритий рот.

— Жоден чоловік у світі так не кохав свою жінку, як я кохаю вас, моя маленька богине Ніско! — виголосив він.

Хвилини і години того дня назавжди зосталися незнищенними спогадами в пам’яті Кента. Кілька разів коли вони здавалися йому ілюзорними й несправжніми — наче він жив і дихав у якомусь нематеріальному світі примарних речей, зітканих із павутиння сну. То були миттєвості, коли над ним нависала чорна тінь трагедії, від якої вони тікали; аж раптом спадало на думку, що обоє вони — злочинці, переслідувані законом, що вони не на чарівній землі, а у смертельній небезпеці, що все це — щасливе збаламучення розуму, від якого він скоро буде пробуджений якимось жахливим потрясінням. Але ці миті недоброго передчуття були, самі по собі, лише тінню, що затьмарювала його щастя. Знову й знову підсвідома сила намагалася достукатися до його розуму, аби донести до нього істину: все це реально.

Час від часу сумніви в ньому будила Маретта. Він ще не міг осягнути всю повноту почуття, яке вона йому дарувала. Більше, ніж будь-коли, у цю найвеличнішу мить їхнього кохання вона поводилася з ним, мов дитина. У перші години ранку йому здавалося, що дівчина геть забула, що сталося вчора, і позавчора, і в усі попередні дні. Вона їде додому! Тільки це вона й твердила пошепки, так часто, що ці слова вже звучали приспівом у його голові. І все ж вона нічого не розповідала про той дім, а він чекав, знаючи, що виконання її обіцянки не за горами. І коли він обіймав її стан, в її поступливості не було жодного збентеження, і вона підіймала до нього обличчя, так, щоб він міг поцілувати її і зазирнути в її чарівні пломінкі очі. Він бачив у них спалах безмежного щастя, майже дитячу щирість і водночас — жіноче торжество владарювання над ним. А він тим часом думав про Кедсті і про закон, що саме прокидався до життя позаду, у Пристані Атабаска.

А тоді вона провела кінчиками пальців по його руці й сказала йому зачекати. Потім утекла до каюти і за мить вийшла звідти зі своєю щіткою для волосся, а після цього сіла біля опори кормового весла й почала розчісуватися на сонці.

— Я рада, що вам подобається, Джимсе, — сказала вона.

Вона розплела свою товсту косу й розсипала шовковисті пасма, недбало перебираючи їх пальцями. Вона пригладжувала їх і розчісувала, доки вони не стали ще прекраснішими, ніж він будь-коли бачив, у тих променях сонця. Вона підібрала їх так, що вони спадали каскадами навколо неї — і тоді раптом Кент побачив коротке пасмо, від якого була відрізана волосяна удавка, що її він зняв із шиї Кедсті. І його губи стиснулися, нещадно придушивши скрик жаху, тоді як із уст Маретти, трохи голосніше за шепіт, лунала трепетна пісня щастя — тиха бентежна мелодія з «La Chaudière»