Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

За оригінальним задумом Жоана Фулженсіо, відбулася символічна церемонія: експортери Мундіньйо Фалкан і Стевенсон та фазендейро Амансіо Леал і Рібейріньйо принесли мішок какао на край причалу, до якого швартувався корабель. Перший мішок какао, який буде відправлено за кордон безпосередньо з Ільєуса. На захоплену промову Доктора відповів віце-консул Швеції, довготелесий агент корабельної компанії.

Увечері, коли матроси зійшли на берег, пожвавлення в місті зросло. Ільєусці частували моряків у барах, капітана і офіцерів повели в кабаре, причому капітана радісні городяни мало не понесли на руках. Він був звичним до міцних напоїв, пив горілку в портах семи морів, тому з «Батаклану» на пароплав ільєусцям таки поталанило віднести його на руках.

Наступного дня після сніданку матросів знову відпустили на берег, і ті розбрелися по місту. «Як їм сподобалась ільєуська горілка!» — з гордістю говорили грапіуни. Моряки продавали закордонні сигарети, тканини, позолочені дрібнички. Гроші вони витрачали на кашасу і на повій, а потім лежали п'яними на вулицях!

Це трапилось після сієсти, напередодні години вечірнього аперитиву — в ці порожні години від третьої до пів на п'яту. Насіб завжди користувався перервою, щоб підрахувати касу, заховати гроші і підсумувати виторг. Це трапилось, коли Габрієла пішла додому, закінчивши роботу. Шведський матрос, білочубий гігант двометрового зросту, увійшов у бар, важко видихнув алкоголь в обличчя Насібу і показав пальцем на пляшку «Кано де Ільєус». Він благально дивився на араба і щось бурмотів своєю неймовірною мовою. Насіб уже виконав свій громадянський обов'язок, частуючи напередодні моряків кашасою. Він на мигах пояснив, що за кашасу треба платити. Білочубий швед вивернув порожні кишені, де давненько вже, мабуть, не було грошей. А втім, він знайшов там чудову брошку з позолоченою русалкою. Він виклав на прилавок матір північних морів, стокгольмську Єманжу. Насіб очима стежив за Габрієлою, яка в цю мить завертала за церкву. Потім перевів погляд на русалку, на її риб'ячий хвіст. Стегна Габрієли були схожими на русалчині. У всьому світі немає такої іншої жінки, такої палкої, такої ніжної, такої пристрасної. Жодна жінка не вміє так зітхати і так завмирати найсолодшої миті. Чим більше він спав з нею, тим більше бажав саме її. Вона була зіткана з пісень, танців, сонця, місяця, вона була створена з гвоздики й кориці. Тепер він нічого їй не дарував, навіть дешевих дрібничок. Насіб узяв пляшку кашаси, налив гранчасту склянку. Матрос підняв склянку, поглянув на Насіба, випив кашасу одним духом і плюнув. Насіб, усміхнувшись, поклав у кишеню позолочену русалку. Габрієла буде задоволена, вона розсміється, зітхне і скаже: «Ну для чого це, красунчику?»

На цьому й завершується історія Насіба й Габрієли. З вуглинки, що тліла в попелі, відроджується полум'я кохання.

Невдовзі після описаних подій полковника Жезуїньйо Мендонсу було віддано до суду і звинувачено у вбивстві на грунті ревнощів своєї дружини Сіньязіньї Гуедес Мендонси і хірурга-дантиста Осмундо Піментела. Двадцять вісім годин тривало судове засідання, набираючи в певні періоди різкого характеру. Відбувався бурхливий обмін репліками; адвокат Маурісіо Каїрес цитував біблію, нагадував про непристойні чорні панчохи, говорив про мораль та її занепад. Його промова була патетичною. Езекієл Прадо теж виступав схвильовано: зараз Ільєус уже не край бандитів, він перестав бути раєм для вбивць. Ридаючи, драматичним жестом показав Езекієл на заплаканих батьків Осмундо, які прибули на суд у траурному одязі. Його промова була присвячена прогресові й цивілізації. Вперше в історії Ільєуса власника плантацій какао було засуджено до тюремного ув'язнення за те, що він убив зрадницю дружину і її коханця.

[Ретрополіс — Ріо, травень, 1958]

«Роки ранньої моєї юності, що провів я на вулицях Баїйї, в порту, на базарах і ярмарках, на народному святі, або ж на змаганнях у капоейрі (національна бразільська боротьба), на магічному кандомбле (африканський релігійний обряд) чи на папертях стародавніх парків, — ось мій найкращий університет. Тут даровано було мені хліб поезії, тут спізнав я біль і радощі мого народу»[118], — так визначив витоки свого творчого шляху видатний бразільський письменник, лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Жоржі Амаду у промові, яку він виголосив при обранні його членом Бразільської академії літератури.

Початок його творчості припадає на 30-і роки. Перші книги Ж. Амаду «Какао» (1933) і «Піт» (1934) написані під очевидним впливом європейської революційної літератури 20-х років.

Політично загострені, актуальні твори Амаду знайшли прихильників серед робітників і демократичної інтелігенції. І все ж «Какао» і «Піт» не задовольнили загалом і самого письменника. Він продовжував шукати власний шлях у відтворенні бразільської дійсності.

Амаду звертається до фольклору, до витоків народного життя, шукає особливого, специфічно «бразільського», національного у житті тих самих людей, яких він описував у «Какао» і «Поті», намагаючись знайти основу народного світобачення й проаналізувати шлях бразільського бідняка до усвідомлення своєї соціальної ролі, тобто вирізнити національні особливості і в характері соціальної боротьби, яку веде бразільський пролетаріат.

Нові романи Амаду «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936), «Капітани піску» (1937) свідчать про ці пошуки. Тут уже можна говорити і про глибоку поетичність, і про використання мотивів народних пісень, балад.

Роман «Жубіаба» вже самим образом головного героя став фактом революційним. У центрі твору молодий негр Антоніо Балдуїно, людина без певних занять, гульвіса, колишній професійний боксер, вантажник, робітник плантацій какао, мандрівник, закоханий у море.

Хоч письменник безпосередньо не