Читати книгу - "Книга вигаданих істот"

Тварини цього виду не дають молока, і коли народжують, їхніх дитинчат годує самиця іншої популяції — велика, гарна й безмовна. Поки дитинча співучої тварини живиться молоком годувальниці, то й живе разом з її дитинчатами, прив’язане до неї. Та щойно вирісши, співуча тварина стає найчутливішою та найчарівнішою з-поміж усіх звірів і йде від своєї годувальниці. А та захоплюється її співом».

К. С. Льюїс «Переландра», 1949

Тварина, вигадана По

У надрукованій 1938 року «Повісті Артура Гордона Піма з Нантакета» Едгар Аллан По населив острови Антарктиди дивною, проте правдоподібною фауною. Так, у вісімнадцятій главі можна прочитати:

«Ми підібрали гілку з червоними ягодами, схожими на плоди глоду, та тіло якоїсь дивовижної земної тварини. Завдовжки три фути й заввишки шість дюймів, вона мала короткі лапи та гострі, наче вирізьблені з коралу, шарлахові пазурі. Її шерсть була гладкою, шовковистою та напрочуд білосніжною. Тонкий, як у щура, хвіст сягав півтора фута. Голова скидалася на котячу, окрім вух, що звисали, мов у собаки-шукача. Зуби були того ж шарлахового кольору, що й пазурі».

Не менш прикметною була й вода в тих південних краях:

«Спершу ми відмовлялися її пити, гадаючи, що вона гнила. Не знаю, як описати природу тієї рідини, кількома словами це неможливо. Вона стрімко плинула по будь-якій нерівній поверхні, але ніколи не здавалася прозорою, хіба що коли зривалася водоспадом. Якщо ж схил був незначним, вона нагадувала густий розчин гуміарабіку. Втім, то найменш прикметна її властивість. Вода ця не була безбарвною, однак і не мала певного кольору; її плин вигравав усіма відтінками червоного, як міниться шовкова тканина. Ми дали їй відстоятися в посудині й побачили, що рідина утворила окремі різнокольорові шари, які не змішувалися між собою. Варто було розітнути якийсь шар лезом ножа, рідина негайно з’єднувалася, і від ножа на ній не залишалося ані сліду. Коли ж лезо встромляли точно між двома шарами, ті відокремлювалися один від одного, а відтак з’єднувалися досить повільно».

Тварини Кулясті

Куля — найбільш домірне з-поміж твердих тіл, оскільки всі точки її поверхні рівновіддалені від центру. Через це, а також через її здатність обертатися навколо осі, нікуди не переміщуючись і не полишаючи своїх меж, Платон («Тімей»{227}, 33) схвалив рішення Деміурга, який надав Землі кулястої форми. Платон вважав Землю живою істотою і в «Законах» стверджував, що планети й зірки теж живі. Таким чином він додав до фантастичної зоології чимало кулястих тварин і картав дурноверхих астрономів, які не бажали розуміти, що коловий рух небесних тіл насправді довільний і самохітний.

Минуло понад п’ятсот років, і Оріген{228} в Александрії повчав, що ожилі праведники набудуть кулястих форм і покотяться у вічність.

За доби Відродження уявлення про Небо як живу істоту з’явилося знову, його висловив Ваніні{229}; неоплатонік Марсіліо Фічино{230} казав про волосся, зуби та кості Землі, а Джордано Бруно вважав планети великими спокійними теплокровними тваринами, обдарованими розумом і наділеними звичками. На початку XVII століття Кеплер{231} сперечався з англійським окультистом Робертом Фладдом{232} за першість в уявленні про Землю як про живе чудовисько, «чиє китове дихання, відповідно до його сну та неспання, спричиняє морські припливи та відпливи». Кеплер досліджував будову, харчування, колір і пам’ять цього чудовиська, його здатність уявляти й набувати різних форм.

У XX столітті німецький психолог Густав Теодор Фехнер{233} (уславлений Вільямом Джеймсом{234} у «А Pluralistic Universe»[45]) з вигадливістю й запалом оживив попередні ідеї. Ті, хто не відкидають думки, що Земля, наша мати, — це організм, причому організм, вищий за рослину, тварину та людину, можуть проглянути побожні сторінки його «Зенд-Авести»{235}. Там вони прочитають, приміром, що куляста форма Землі є формою людського ока, найблагороднішого органа нашого тіла. А також і те, що «коли Небо справді є домом ангелів, то це, поза сумнівом, зорі, бо, крім них, на Небі немає інших мешканців».

Тигри Аннамські

Жителі Аннаму{236} вважають, що тигри, або уособлені в тиграх духи, владарюють над чотирма сторонами світу.

Червоний Тигр панує на Півдні (який на мапах розташований угорі); він владар літа й вогню.

Чорний Тигр панує на Півночі; він владар зими та води.

Синій Тигр панує на Сході; він владар весни та рослин.

Білий Тигр панує на Заході; він владар осені й металів.

А над Тиграми — владарями сторін світу — панує інший, Жовтий Тигр, який перебуває посередині — так само, як імператор є осердям Китаю, а Китай розташований у середині світу. (Тому його й називають Серединною імперією; тому він і розташований у центрі мапи світу, яку наприкінці XVI століття накреслив отець-єзуїт Річчі{237}, щоб навчати китайців).

За Лао-цзи, призначення п’яти тигрів — боротьба з демонами. В одній аннамській молитві, яку переклав французькою Луї Шошод{238}, міститься побожне благання порятувати від незліченного війська демонів. Ці забобони мають китайське походження: синологи згадують Білого Тигра, який владарює на віддалених теренах західних зірок. На Півдні ж у китайців Червоний Птах, на Сході — Синій Дракон, на Півночі — Чорна Черепаха. Як бачимо, жителі Аннаму зберегли кольори, але уніфікували тварин.

Бхіли, народність із центральної частини Індостану, вірять у пекло Тигрів; малайці знають про існування міста посеред джунглів, де сволоки всіх осель зроблені з людських кісток, стіни — з людської шкіри, піддашки — з людського волосся, а побудували й заселили те місто Тигри.

Тролі

В Англії Валькірії були вигнані в села та переродилися на відьом; у скандинавських народів стародавні міфічні велетні, які жили в Йотунгеймі{239} та воювали з богом Тором, знікчемніли, ставши репаними Тролями. У космогонії, якою починається «Старша Едда», мовиться, що в день Загибелі Богів велетні видеруться нагору, знищать веселку Біфрьост{240} і з допомогою вовка та змії зруйнують світ; у народних забобонах Тролі — підступні й туполобі Ельфи, які живуть у гірських печерах