Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Наступний робочий тиждень з самого початку занурив Ліну у напружений, інтенсивний ритм. Відрядження і вихідний у п’ятницю дали про себе знати. Дівчина й рада була такому стану справ – ніколи було думати про події минулих днів і, що важливіше, відволікало від гострого відчуття близької присутності Вадима. В нього робочий тиждень теж видався насиченим.

 В четвер, ближче до вечора, шеф вийшов зі свого кабінету і звернувся до Ліни, яка якраз закінчувала оформляти n-й за сьогодні документ:

-          Ліна, попрошу тебе на кілька днів затриматися на одну-дві години на роботі. Потрібно скласти квартальний звіт і план на наступний фінансовий період.

 Дівчина в замішанні глянула на нього бо не впевнена була, що зможе так швидко виконати завдання та й чи знає як.

-          Разом зі мною, - терпляче пояснив і втомлено потираючи долонями лице додав. – Мені потрібна твоя допомога. Тиждень шалений, я нічого не встигаю.

-          Гаразд, залишусь, - згідливо кивнула дівчина.

 Звісно, перспектива провести кілька годин на самоті з Вадимом злегка лякала і хвилювала, але Ліна поспішила заспокоїти себе. Вони просто працюватимуть і взагалі, він якщо і проявляв якусь цікавість до неї, то останнім часом за шаленим робочим ритмом її і не помічав.

 Того вечора вони затримались довше, ніж планувалося.

-          Ліна, замов щось поїсти. Будь-що, не то зараз тебе з’їм, - дивлячись в монітор заговорив Вадим.

 Дівчина тихо посміхнулась бо фантазія намалювала кумедні картинки, але несподівано думки поплили в іншому напрямку. Ситуація з хижаком, який полює на жертву хвилювала. Та в уяві він ловив її зовсім не для того, щоб з’їсти... Тіло кинуло в жар. Ліна поспішила відмахнутись від цього неподобства в своїй голові і пішла за свій робочий стіл, щоб замовити доставку, бо можливо Вадим не жартував...

 Він, тим часом, вкотре перечитував абзац нормативного документа на моніторі ноута і старався справитися з ефектом асоціативного ряду, який викликала в думках сказана без підтексту фраза.

 Коли в його помислах з’являється Ліна, все закінчується в один спосіб, а несподівана фантазія про її беззастережну покору доводила до нестями.

 Через двадцять хвилин вона принесла замовлену китайську їжу і розпаковуючи зрозуміла, що їй забули покласти тренувальні палички, а звичайними вона так і не навчилася користуватися.

 Дівчина, з виглядом вселенської муки, спробувала поїсти, але виходило, м’яко кажучи, не дуже. Вона вирішила, що голод краще ганьби і відставила паперовий контейнер на край стола.

-          Ти швидко, - подразнив її Вадим.

-          Я досі не вмію користуватися цими клятими паличками, - по дитячому жалісно посміхнулась.

-          І? – підняв брову вгору, - коли збираєшся вчитися?

-          Думаю, на наступному занятті з виживання в дикій природі нас обов’язково потренують, - в’їдливо відповіла вона.

 Вадим несподівано голосно розсміявся, відкидаючи голову назад.

-          Зараховано, - із смішинками в очах подивився на неї.

 Дівчина ледь вголос не застогнала. Його усміхнені очі діяли на неї незрозумілим і сильним чином. Вона тонула в тій безодні небесно-синього кольору, ставала безвільним створінням. Добре, що він не знав про таку свою владу над нею.

 Вадим, не підозрюючи про її душевні муки, вирішив допомогти з навчанням. Він встав з-за свого столу, підійшов до неї і сів на дивані поряд. Потім схопив контейнер, який вона відставила раніше і втиснув у слухняні руки.

-          Бери ті, як ти висловилась, кляті палички, - підбадьорливо кивнув.

 Ліна знала, що її спроби не увінчаються успіхом, але пробувала знову і знову. Вадим дивився на її такі до смішного милі потуги і в один момент не думаючи, інтуїтивно потягнувся, щоб допомогти їй.

 Він взяв її руку в свою.

 Відчуття ніжної, тоненької дівчачої ручки послало тілом електричні розряди

 Ліна різко вдихнула і її рука сіпнулась, немов доторкнулася до оголеного дроту під напругою.

 Вона підняла на нього повний мольби погляд. Кордон між бажанням, щоб він відпустив її і бажанням назавжди залишити свою руку в його такій сильній, такій надійній руці – стерся.

 Вадим з затаєним подихом дивився в її бездонні очі, які розповіли йому більше, ніж могли слова. Його погляд опустився до розтулених вуст. В світі перестало існувати все, крім пекельного бажання торкнутися тих манливих губ.

 Він несвідомо, повільно схилив голову до неї, але в якийсь момент вони обоє, одночасно відвернулись одне від одного. Він торкнувся щокою її маківки, вдихаючи запах її волосся.

 Ліна сиділа і пустим поглядом дивилася прямо перед собою. Вона не могла віднайти в собі сили, щоб відсторонитись від нього. А чи хотіла вона цього?

 Душа кричала від безпорадності. Чому? Чому? Чому? Щоками скотились гіркі, гарячі сльози. Вона здалася і дозволила собі бути слабкою. Ліна розслабилась і потягнулась до нього, ховаючи обличчя на його грудях і вдихаючи вже такий рідний запах.

 Після безкінечно довгих короткий хвилин, Вадим м’яко відсторонився від неї, залишаючи по собі важку пустоту і вдавано-веселим тоном сказав:

-          Ну чого ти так розхвилювалася через ті палички? Ще трохи потренуєшся і все в тебе вийде.

 Потім, не без внутрішнього примусу, встав і пішов до себе за стіл.

 Ліна, відчуваючи одну тільки гнітючу самотність, розуміла, що не зможе тут більше сьогодні знаходитись. Вона, ховаючи свої заплакані очі, встала і тихо сказала:

-          Уже пізно. Я втомилася, тому поїду додому.

 Не чекаючи його відповіді швидко попрямувала до виходу.

-          Ліна, зачекай. Поїдеш зі мною, - зупинили її його слова, - і не сперечайся.

 Насправді сил перечити йому не було. Вона просто кивнула.

 Збирались і спускались в ліфті на паркінг мовчки. Смутний настрій Ліни не подобався Вадимові і він вирішив, що треба якось розвеселити її і несподівано для них обох спитав:

-          Як твій день пройшов?