Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Служилих татар у Литві джерела фіксують з кінця XIV ст., хоча, як справедливо зауважив М. Грушевський, оселення татар мало початися ще за часів правління Ольгерда Гедиміновича, а Вітовт тільки продовжив і розвинув цей процес. Саме литовські служиві татари у наступні століття й у досліджуваний період становлять частину ополчення литовських земель. За описом війська 1528 р., ці татари виставляли 673 коні. Під час збору земського війська, на випадок вторгнення з боку степу, литовські татари прикривали білорусько-литовські землі. Наприклад, 1533 року, оголошуючи мобілізацію по всій державі, у зв’язку з небезпечними рухами чамбулів кримців усього ВІЗ милях від Черкас, Сигізмунд І наказав «маршалкам, хорунжим усіх стягів татарських і всім теж татарам по всьому панству нашому...», аби вони «були б... усі наготові». Хоча, як зазначив Єжі Охмянський, невідомо, чи брали литовські татари безпосередньо участь у боях з нападниками на українських землях.

Крім участі у військових походах, з числа цих служивих татар формувалися кадри і для дипломатичного корпусу ВКЛ. Достеменно відомо, що саме вони становили більшість толмачів і гінців, яких посилали до Криму. Причому ці професії могли бути й спадковими. Так, у перші дві декади століття до Криму доволі часто з урядовими дорученнями їздив князь Кузулман, який на початку 1530-х років уже посідав уряд маршалка і писаря татарського, а у 20—30-х роках його місце посів Кузулман-молодий. Подорожі до Перекопської та інших орд були доволі небезпечними. 1508 року вищезгадуваного Кузулмана захопили в полон астраханці і «в Азові продали». Інший литовський толмач Ромодан 1518 року взагалі загинув. Що ж до служилих татар на території саме України, то тут це питання ускладнюється. На Київщині татари, які визнали владу великого князя, відомі з 1397 р., коли Вітовт виділив екс-хану Золотої Орди Тохтамишу і його людям землі у Черкасах і Каневі. Пізніше князі Олелько Володимирович і Семен Олелькович селили на Київщині татар, які, на думку Охмянського, мали відбувати як військову, так і посольську та кур’єрську служби. Під 1494 р. частина цих татар згадується як єсачні люди, що мешкають у с. Мошни Черкаського повіту і несуть службу на місцевий замок. Причому ця татарська колонія виявилася доволі живучою в етнічному плані. Її представники Шашко і Бедей (чи Бебей) фігурують під 1536 р. Тоді ж зазначено, що під час старостування Остафія Дашковича вони були звільнені від повинностей на замок і привернуті безпосередньо під старосту. В описі Мозиря зазначено село Міхновичі татарки Кодишевич у 10 димів. Тон опису дає зрозуміти, що село існує вже давно («пам’яті немає»). Можливо, тут йдеться не про чисто татарське поселення, а про населений пункт, який належить татарському роду. Але навіть у такому випадку Міхновичі мали бути хоча б частково населеними татарами.

Хоча Кримський ханат і посідав загалом ворожу позицію стосовно ВКЛ, проте це давало і зворотний ефект: кримські політичні дисиденти-втікачі до цих держав у такий спосіб збільшували чисельність «литовських татар». Так, один з братів Менглі-Гірея І Ізтемір брав активну участь у знищенні кримської фортеці Тягинки 1493 р. А під 1519 р. у королівському листі згадано «Аздмірова сина Канівського», з чого можна зробити припущення про існування у Каневі татарської колонії. У 1507 р. до Черкас з Криму втік ханський слуга Шади Чекгімя. Причому місцеві козаки, взявши його під свій захист, не тільки відмовилися видавати втікача кримським послам, а й переправили його до Канева.

У 1528—1529 рр. у районі Канева і Черкас мешкав зі своєю ордою царевич Іслам-Герей, отримуючи від литовського уряду через місцевого старосту харч і одяг. Цікавий випадок стався у 1531 р., коли до ВКЛ прибула численна делегація кримських послів на чолі з Маакул-мурзою. Цих послів на батьківщині було проголошено персонами нон-грата, а держава, з урядом якої вони мали вести переговори, автоматично перетворилася на їхній новий дім з місцем проживання у Києві.

Напевно, за аналогією з литовськими, київські татари теж несли дипломатичні повинності толмачів. Що ж до Волині, то тут існування служивих татарських громад підтверджено джерелами. Щоправда, мова йде не про господарських, а про приватних підданих у цьому районі. Так, у 1540—1541 рр. у новозбудоване місто-фортецю Бар з Волині було переселено дві родини Черемисів, які поклали початок так званому Черемисову Бару. На Волині ж ці «люди татарського народу», як їх названо у люстрації Барського староства, мешкали у володіннях князя Корецького. Причому, за словами господині Бара, королеви Бони, було переселено тільки дві татарські родини, а дві залишились у князя. Михайло Грушевський, виходячи з того, що володіння Корецьких Межирицьк і Корецьк були розташовані поблизу Острога, відносив черемисів до однієї категорії з татарами Острозькими, Вітовтовими колоністами. Знаменно, що у 1574—1575 рр. згадують надвірні татарські хоругви Корецьких і Острозьких. Хоча джерела і не виділяють українських татар у боях на прикордонні, вони мали брати участь у більшості походів, які проводили їхні сюзерени.

Слід відзначити, що у досліджуваний період литовський уряд для захисту своїх кордонів від нападів з боку Кримського ханата намагався використовувати інші татарські орди, які, навідуючись у Дніпровсько-Донські степи, відрізали кримцям шлях на північ. Якщо прихід ногаїв і заволзців у 1516 і 1518 роках на територію Кримської держави мав характер самостійних, не пов’язаних з Литвою акцій, то під час розгрому улусів кримців 1523 р. між керівниками цих орд і Сигізмундом І вже зав’язується листування, спрямоване на створення антикримського союзу і звільнення Ших-Ахмата. Похід же заволзців за Ших-Ахматом 1527 р. і антикримські акції останнього у 1529 р. були повністю організовані і скеровані Вільно.

Не можна оминути увагою і такий факт, як спільні воєнні заходи Литовської і Кримської держав, оскільки під час них агресія з півдня спрямовувалася в інший бік — на Московщину. У 1513—1514 рр. відбувся похід військ Київщини на чолі з місцевим воєводою Юрієм Радзивіллом і кримськими чамбулами князя Адрагмана. В Актах Західної Русі цей похід датовано 1534 роком, причому зроблено зауваження про поганий стан документа. Однак тут ми маємо справу з явною помилкою, оскільки Юрій Радзивілл воєводствував у Києві упродовж 1511—1514 рр. 1534 ж року воєводою був Андрій Немирович. Крім того, князь Адрагман 1524 р. був висланий до Порти. І ще один момент, на який не зважили шановні автори збірки. У документі Мухаммед-Герей фіксується ще як царевич, який із військом посувається до Києва задля нового спільного походу на московські кордони, що справді відбувся взимку 1514—1515 рр. Отже, похід Радзивілла відбувся у 1513—1514 рр.,